«Хай я стану людською собакою, як я це знаю. Я часом на голову слабую, особливо тоді, як на обід переїм. Про це я вже балакав із паном Ословичем. Я сказав йому, що як деколи щось мені до голови стрілить, то я був би щасливий, якби бодай було в мене стільки розуму, що в осла»
Хто боронить людину?
Найвищий Трибунал уважав ціле доказове поступування вичерпаним і мав намір видати вирок. Але тут несподівано обізвався цар Лев твердим і понурим голосом:
«Наша царська воля єсть почути кілька слів на оборону людини»
Настала глибока тиша, серед якої звірі дивилися допитливо й напружено на царя, то знову зглядалися на себе та не могли собі уявити, що який-небудь звір може взяти на себе завдання боронити людину. Кілька хвилин, які протекли серед цікавого очікування, здавалися вічністю. Вкінці міністр Слон запитав піднеслим голосом:
«Хто зі звірів, без огляду на те, чи живе на лоні природи, чи на людській службі, хоче згідно з волею нашого Найяснішого Царя Лева боронити людину?»
«Я»,— обізвався пес. Його голос тремтів і цілий він трясся, неначе в гарячці.
Цар Лев глянув на нього пронизливим поглядом і здавалося псові, що він добачив у нім іскру зичливості. Коли ж цар кивнув до нього на знак згоди головою, пес почав ось як говорити:
«Найясніший Царю! Браття й сестри по природі! Я чую, що мушу говорити, хоч добре знаю, що це завелике завдання на мої слабі плечі, а ще більше на мій ще слабший розум. Я не скажу нічого путнього, бо моя мова занадто проста, надто первісна, а знов питання, яке тут порушено, занадто складне, багате і глибоке, щоб мій обмежений дух міг його достойно розв’язати. Я вмію тільки служити та мовчати, боронити свого пана з нараженням життя і звертати йому увагу на небезпеки моєю мовою, що складається всього на всього тільки з одного звуку «гав». Ах, коби моя бідна мова «гав» розбилася на мільйони слів, як одна зоря розбилася на мільйони зір! Тоді я зворушив би каміння і здивував би цілий світ скарбами чуття в моїй убогій собачій душі! Я не матиму сили оборонити людину. Буду тільки силкуватися пояснити, чому я так вірно людині служу. Хай з’ясування моєї служби буде бодай частинною обороною людини!
Я сам не раз по безсонних ночах думав над тим, яка таємна сила так мене прикувала до людини? І в моїй душі відзивався якийсь голос, який походив, здається, із запалих могил моїх прапредків. Вони неначе промовляли до мене словами:
«Подивився, сину, на свою тісну буду! Це твій світ! Глянь на ланцюг, яким людина прикувала тебе до буди. То твоя доля! Це відплата людини тобі за те, що ти ночами не спиш і пильнуєш людського майна й життя! Чи не ліпше було б, якби ти замість нужденно животіти в душливій буді бігав собі буйним козаком по цілому світі? Якби замість кайдан на твоїм тілі ти почув на собі подих безмежного вітру та розкішні обійми волі? Чи не ліпше було б, якби ти замість бути покірним рабом пана був сам собі паном і рабом на лоні матері-природи? Якби ти боровся й умирав, як герой, за свої власні святощі й за свої власні гріхи, а не скакав насліпо в огонь і воду за людину? Що так тебе в’яже з людиною? Невже ці марні відпадки з людського стола, яких усякий звір, що себе шанує, навіть у рот не брав би? Адже мати-природа дала тобі кріпке здоров’я, добрий нюх і сприт, і завдяки цим прикметам ти міг би собі щодня жити, як людський цар! Чому ж ти поводишся супроти людини, як який немічник або жебрак? Але це ще найменше. За шматок хліба, за глечик помий, за твої недоспані ночі для людського добра, чого ти не раз і не два діждався? Ото цей чоловік, цей твій пан не раз тебе тяжко побив! А вже що найстрашніше, то ця ганьба й наруга, що її кидає тобі людина безперестанно в лице тим, що уважає твоє вірне собаче ім’я рівнозначником усього найнижчого. Невже ти не чув не раз, як людина кричала на твоїх очах до злодіїв, яких ти відганяв від її господарства? Уяви собі глибину людської думки і вдячності: ти з крайньою небезпекою життя розриваєш собі груди гавканням на розбишак, а людина вибігає з хати і кричить до них:
«Дам я вам моє добро красти, ви злодюги, пси, ви, собаки!..»
А що діялося у твоїм серці, як ти чув на подвір’ї сварку між людськими жінками? Невже ти забув, як одна стара жінка кидала в лице другій найтяжчу зневагу, яку можна собі уявити для собачо-жіночого роду? Не чув ти, як біля твоєї буди ця жінка кричала до другої: «Ти стара суко!»
Так говорив до мене не раз голос із сумерків віків.
І раз я по важкій душевній боротьбі постановив покинути людину й піти собі у світ за очі. Це було так: одного дня над вечором у місяці маю відв’язав мене мій пан, погладив мене по голові та каже до мене: «Іди й погуляй собі трошки!» Я поцілував мого пана в обі руки й миттю погнав на свіже повітря. Сонце усміхалося до мене і здавалося мені, що з кожного куща, з кожної травички і з кожної квітки гомонить велична, вічна пісня весни й кохання. І сам я не знаю, як і коли я серед радісного почуття волі опинився аж у другому селі. Дивлюся я, аж бач: біжить мені на зустріч якась молоденька, чудова панна Собаківна. Найясніший Царю! Каже святе письмо: всякоє диханіє любить коханіє. А ще до того май, квіти й напроти мене запашна чародійна маєва рожа в постаті панни Собаківни! Що ж дивне, що моє голодне серденько запалилося на перший погляд жагучим огнем кохання! Та й побачив я, що й панна Собаківна теж мене собі сподобала. От ми зараз таки привіталися по старособачому звичаю носами й закохалися в собі. Бігали ми серед любовних розкошів лугами, полями, лісами і вночі присягнули собі при сяйві місяця, що тільки смерть одна розлучить нас. Серед пестощів-любощів я й не стямився, як ніч минула й величне сонце стало своїми золотими променями благословити наші гарячі цілунки. Я вхопився за голову, бо перший раз у житті я занедбав свій обов’язок супроти свого пана. Ану ж його вночі злодії обікрали? «Батеньку мій!»,— кричу в розпуці. Стою тепер, як Геракл на розпутті: по однім боці щастя кохання, по другім боці кайдани служби. Тут моя мила, там мій пан. Що його робити? А тут не можна часу гаяти! Моя мила намовляє мене, щоб я покинув свого пана й буяв з нею свобідно по світі. Я на те так їй відповідаю:
«Я тебе, моя зоре, кохатиму до гробової дошки, але ти балакаєш, як, вибач, молоденька гусочка. Адже ти не почуватимеш ніякого пошанівку до мене, коли я, твій наречений та без посади буду...»
Вона далася переконати й ми обоє рішили сходитися щодня під захід сонця посередині між нашими селами в зеленому гаю.
Прибігаю я дуже стривожений до свого пана, а моє серце мені у грудях молотом б’є. Але все було в порядку, тільки мій пан ходив чогось дуже захмарений. Прив’язав мене мовчки до ланцюга, а потім прийшов до мене з батогом і нумо ж мене окладати раз-у-раз пужівном! Луп тай луп мене, аж мені свічки в очах стають і все при тому примовляє:
«Де ти був цілу ніч, лайдаку?»
Я йому кажу, що кайдани палкого кохання були причиною мого спізнення і прошу, благаю його пробачити мені та цілую його в ноги й руки. А мій пан далі мене б’є, як божевільний і кричить:
«Дам я тобі любощі, ти, сякий-такий вітрогоне!»
Ох, те нещасне кохання! І ще нещасніша вірність людині! Так мене збив мій пан, що я цілий день і цілу ніч не міг ні лежати, ні стояти, ні сидіти. Я постановив умерти з голоду або, як мене пан одв’яже, втекти від нього раз на все. На другий день над вечором приходить до мене мій пан. Сміється до мене, гладить мене по голові, по хребті та говорить до мене лагідно:
«Не гнівайся на мене, мій любий друже! Я тобі кривду зробив, правда? Вибач мені!»
Сказав так, клякнув коло мене, відв’язав мені з шиї ланцюг і взяв мою голову в руки та притулив свою голову до моєї. О, мамо природо! Браття і сестри мої! Подумайте: людина, це могутнє єство, цей пан світу, каже мені, нужденному собаці «Мій друже» і просить мене пробачення! Як я почув його лице коло свого, як я глянув йому в очі, якесь безтямне, божевільне почуття радості і щастя обхопило мене. Я все забув, усе панові простив і почав плакати зі зворушення, як яке маленьке песенятко та лизав моєму панові лице, очі, ніс і чоло, руки й ноги. Пан сам тримав мені миску з поживою та заохочував мене, щоб я все з’їв. Я так і зробив, а мій пан каже до мене: