«Чи чули ви»,— говорив Слон до своїх приятелів,— «як у пралісі створіння співають? Сховане у дрімливім затишші верховіття дерев, закрите гущавиною темних кущів і пнів, одне створіння навіть не знає, де друге сидить. Хто їх усіх учив співати разом? Та проте... Який чародійний хор творять усі ті малесенькі й дужі горла створінь? Якими неземними радощами пісня пралісу душу наливає! Яку глибінь невловимих почувань туги, сердечної любові і ясної мрії родить!»
Так само звірям не треба нот, бо невичерпаним джерелом їхнього співу служить їм безмірно велика книга, що складається з двох величних окладинок: одна окладника — це синій небозвід, а друга — зелень землі. А всередині між тими окладниками піддає кожному звірові голос сама мати-природа. Отже, Слонове завдання не буде дуже важке, бо воно може обмежитися тільки на те, щоб дати початковий знак до співу та уважати на ритмічний такт хору, як також на скріплювання або ослаблювання сили голосів од «дуже сильно» до «тихесенько».
Коли Слон обкинув оком безліч звірів, із яких майже кожний був уродженим співаком, нова щаслива думка впала йому до голови. Адже перед ним стоїть великанський хор, який різноманітністю, краскою, силою, шириною, глибиною й висотою голосів лишає далеко в тіні всі наймогутніші голосові та інструментальні засоби людей. Отже, його річ буде інтуїцією диригента кожному звіриному голосові дати відповідне місце й доцільно його використати. Слон аж утішився сам цією думкою і, як із початку був проти диригування, так тепер набрав до нього великої охоти. Він знав, що досі всі людські хори співали майже акордово, значить, достроювали механічну гармонізацію до першого голосу й через те людський спів разив дуже часто одноманітністю, яка доходила до нестерпимої зануди. Отже не бездушна гармонізація акорду, лише стільки мелодій у одній пісні, скільки родів голосів! А завдання Слона буде в тій безконечній різноманітності тонів і мелодій найти звукову єдність природи! Оце вся тайна контрапункту, який Слон забажав піднести у звіриному хорі на висоту космічної гармонії. Йому траплялася чудова нагода користуватися краскою та мікротонами звіриних голосів, зовсім незнаними в людській музиці, яка із-за притуплення слухових вражень людини, відчуває щонайвище звукові півтони; а звірі співають голосами, що творять дев’яту частину інтервалу між людською примою та секундою! Отже, Слон постановив контрапунктичним веденням голосів показати слухачам щось наскрізь нове, що просто бухало би стихійним життям і силою. А щоб дати кожному родові голосів нагоду виявити вповні свою самостійну своєрідність, постановив Слон закінчити гімн звірів великанською фугою, в якій усі поодинокі голоси зіллються в одну могутню велич пісні створінь.
Одушевлений цією великою думкою, повелів Слон звірям уставитися доцільно до потреби хору. Було неможливо й непотрібно гуртувати звірів так, як це водиться в людей, у чотири відділи, відповідно до чотирьох голосів. Що значать чотири убогі людські голоси в порівнянні з безконечним багатством одмін і красок звіриних голосів? От із тієї причини велів Слон гуртуватися звірям у хор по їх тілесній величині, з якою в деякій мірі згоджувалася якість їхніх голосів. Отже різні-прерізні співочі комахи, мушки і цвіркуни літали прозорою хмаринкою перед обличчям Слона або сіли собі на близьких кущах і деревах. За ними засіли найрізнорідніші птиці, менші напереді, а більші чимраз далі позаду. Чотириногі звірі уставилися на землі, найменші близько Слона, а більші постепенно чимраз далі позаду, де на самім кінці зайняли місце буйволи, носороги, зубри, буй-тури і слони.
Коли уставлення хору скінчилося, всі звірині співаки вперли свої очі у свого диригента Слона. Слон іще мабуть ніколи не виглядав так поважно й величаво, як у цій хвилині. На знак уваги він підняв свою могутню батуту трубу і тримав її якийсь час у воздусі. Тоді нараз якесь розкішно-гаряче почуття прошибло душу звірів, а в найближчій хвилині ніби струя морозу пройшла їх тіло. Це було тому, що вся природа разом зі сонцем на верхів’ях пралісу немов завмерла у напруженім ожиданні найближчої хвилі, коли глибоку глушу розірве нагло одне чуття, одна воля, одна думка, висловлена мільйонами голосів сотворінь.
Слон спустив свою трубу й настрічу ясній блакиті небес, безмірній далині пралісу і в душі всіх сотворінь, які чують, розуміють і слухають голосу матері-природи, полинула на тисячах і тисячах мов і голосів ось яка пісня створінь у пралісі:
В долах і горах,
Борах і зворах,
На вершинах,
В диких пустелях
І в підземеллях,
В мор глибинах,
Всюди, о, світе,
Ми, твої діти,
Вічно живем.
Сонцю радієм,
Щастя лелієм
Ніччу і днем.
Мамо природо,
Ти, наша вродо,
Дяка тобі!
Всім нам дай силу
Неодолілу
У боротьбі.
А як остання
Хвиля вмирання
Прийде в наш бій,
Дай тоді, мати,
Легко сконати
Й мушці дрібній!
Завдяки вродженому музикальному хистові створінь і мистецькій оруді Слона хор виповнив своє завдання величаво. Це була справді могутня, космічна симфонія життя, почуття боротьби й бажання легкої, безбільної смерті. Кожне слово гімну було в хорі правдивим і глибоким пережиттям, яке виявило себе вповні відповідним художнім малюванням при помочі поглиблювання, підношення і степенування різних-прерізних голосів. Тому і враження гімну було таке глибоке, що ще довго по тім, як хор перестав співати, звірі стояли, як зачаровані й закляті та все ще слухали дивного, прошибаючого гомону пісні, що бриніла не в їх вухах, а в їх душах. І якраз оця хвиля гомоніння пісні в їх душі була хвилею найвищої насолоди. І тому створіння стояли у святочнім онімінні й ніхто не важився перебити їхній великий і святий настрій буденними окликами й оплесками на знак признання. Такі оклики й оплески можливі, як потому сказав Лис Микита, тільки в людей тому, що люди або бездушні або в їхній хирлявій душі розцарилася велика порожнеча, в котрій усяке враження твору штуки губиться, лишається в ній тільки якийсь плиткий спогад, який силує людей замість оддатися зовсім враженню краси штуки, грубовато плескати в руки, дико тупати ногами і кричати «Славно! Ще раз!» Так, якби враження краси мистецького твору було кусником м’яса, по зїдженні котрого голодний людський шлунок кричить: «Іще одну порцію!»
Першу зворотку гімну почали звірі співати «унісон», причому глибоко вражала незвичайна, в людей небувала й неможлива віддаль октав од найтоншого бриніння аж до найнижчого гудіння й рокотіння могутніх звіриних басів, а властиво басищ. Майстерним орудуванням умів Слон довести до того, що слова «на вершинах» співали передовсім ті створіння, в котрих найвищі й найтонші голоси. При словах «в диких пустелях» виринули з повною силою на перше місце голоси звірів-громадян пустині. Коли ж із понурим виттям шакалів, гієн і пантер змішалося прошибаюче «кра! кра!» гайвороння, то кожне створіння, що навіть іще не було на світі, тільки ще находилося в лоні матері, могло мати поняття про цю безмежну картину опущеності, таємного жаху і смертельної самоти, якій на ім’я пустиня.
Чудово вдався хорові глибокий контраст до слів «на вершинах», а саме «в мор глибинах». Створіння, що були мешканцями таємних морських глибин, не могли з лучбово-здоров′яних причин узяти участі в великому звіриному зборі. Ось чому носороги й гіпопотами були звірами, що змалювали своїми дивовижно-глибокими басами знаменито всю загадочно-дивну западню морського дна.
Незабутню глибину враження викликав звіриний хор, коли співав з другої зворотки місце «Сонцю радієм».
Але деякі круки міркували, що навіть пісня до сонця не може обійтися без них і вмішали в цьому місці до гімну своє понуре «кра-кра!» Цей поганий роззвук дуже розлютив царя Лева й по його наказу соколи присилували круків до мовчання словами: