В шуканні за душею мусів Сатана аж вивернути шкуру мумії та добув із її середини якусь дерев’яну скриньку. Кинув її на землю, де вона розбилася і з неї вискочили три дерев’яні предмети, похожі на людські стопи. Сатана зареготався і крикнув до створінь у пеклі:
«Дивіться, діти, що за чудасія. У цього критика замість душі — три шевські копита! Що вони означають?»
Перелякана постать белькотала:
«Пер-пер-ше коп-ито «еп-еп-гика», друге «лір-лір-гика», третє «драм-гат-гика!»
Цар пекла питав:
«Чому ж одне копито таке обгрижене, облуплене? Що на це гикнеш?»
«Поз-а-як я дуже не люблю лірики»
Сатана розсердився:
«Я сам собі дивуюся. Моє пекло валиться, а я мушу заходити в дискусію по питанням естетики з тією людською калікою! Але знай моє добре серце й заки підеш у гарячу смолу, вивчися elementa atque rudimenta людяності й естетики від Сатани, коли ти, покривлений виплодку, не навчився їх од людей. Ergo primum: кожний глибокий твір штуки містить у собі по своєму змісту нерозривну ліричну, епічну та драматичну стихію. Secundum: чув ти що про геніальну драматичну лірику, про геніальну ліричну епіку та про таку ж ліричну драму? Може б тобі послужити цитатами? Невже ти міркуєш, що я, цар Сатана, знижуся до рівня твоєї порожньої, самохвально цитованої ігноранції, ти, мізерна критична личино? Tertium: скринька з копитами на місці твоєї душі дає доказ на те, що ти дивишся (наскільки ти взагалі в силі дивитися) на вартість поезії не з ідейно-змістового й формального, тільки з недорослого школярсько-формалістичного становища, ти старосвітський скриньково-копитний естете з четвертої гімназійної класи! Quartum: справжнім критиком може бути тільки творчий дух, який сам сотворив якусь мистецьку цінність. Що ж цінного ти дав у царині штуки і критики?»
Мумія пробелькотала:
«Ніч-ніч-ого. Я лишень пишу принагідні рец-рец-ензії»
Сатана озлобився і гримнув:
«Так ти не критик, тільки рецензент? Яким-же правом ти, заслинений обгризаю чужого твору духа, поважився станути перед обличчям царя Сатани? Це провокація пекла з боку земної мізерії!»
Сатана миттю прочитав рецензії дивної постаті й зареготався:
«Ти, засушений черве, навіть не знаєш різниці межи ключем од поезії та ключем од комори зі салом! У творі штуки ти шукаєш тільки патріотичної бовтлини, соціальних вареників та віросповідної лемішки, ти, закаптурений капітульний алілуйку, ти, бабинцевий пісний щуре, ти, завуджений середньовічний естете з тонким носом французької гувернантки і з чуткою душею африканського носорога!»
Цар Сатана обернувся до всіх присутніх у пеклі й дивувався:
«Дивіться, мої пекельні пані й панове, на цю поломану людську почвару! Цей тюремний рецензент вічно стогне за посадою в небі, а до царя Сатани голоситься по найвищу пекельну нагороду! Невже ви бачили безодню такої католицько-пекельної облуди? Хо, хо! Це зовсім вигідна річ засісти аж два достойні місця: одне, холодне, в небі, а на зиму друге, тепле, в пеклі... Їй-Богу, цей побожний бісів накорінок, цей бездушний рецензент, готов дійсно стати небезпечним конкурентом усіх найбільших панів-злочинців. Не дурно ж він безперестанно глипає одним оком на небо, а другим у пекло...»
Тепер Сатана глянув на мумію і сказав:
«Наслідком твоєї бездушності та нікчемності тобі зовсім чужа вразливість, тонкість і безпосередність естетичного вчування в поезію та її відчування. Зміст, форма й тон твоїх рецензій — це тільки так звана шевська пасія духового імпотента й безсильне та вонюче порскання наскрізь лихої, лукавої тварини. У своїх рецензіях ти зводиш особисті рахунки з письменниками, які не дали тобі жебрацької милостині. Го, го! За те, що ти замість поетичним талантам чоботи шити, цькував на них поліційні і шкільні власті, посилав їх у дім божевільних, нападав на їх ім’я й на їх честь і доводиш до того, що велика частина незрячої братії в народі починає дивитися на твори духа зі становища рівних тобі свинобійників на ярмарку, Ми, своєю милістю Цар Сатана, уповноважені всіма поетами й естетами, робимо тобі честь ось якою заявою:
«Ти — мой! Ти, в нулю розпучнявілий чорний пункте! Ти, у присінок духовості заблукана гнидо! Ти, рецензійний жук в коров’ячім багні! Ти, духовий галапасе! Ти, мертвороджена підземельна каналіє! Сповідайся мені перед цілим пеклом! А як одне слово мені збрешеш, то я тебе сейчас настромлю на макогін моєї начальної пекельної куховарки»
Мумія впала перед Сатаною та сповідалася словами:
«Господь Бог упослідив мене на тілі й на дусі, а одночасно закпив собі здорово з мене, бо в безконечній порожнечі мого «я» все товклася й переслідувала мене тільки одна думка:
«3 тебе великий естет!..»
Я знав, що це неправда. Але тому, що непогамована честолюбність палила моє порожнє нутро, я забажав закрастися в Парнас коштом болю і праці справжніх талантів. І вірний своїй поломаності я почав дивитися зизом на життя й на твори духа.
«Мою честолюбну сверблячку втихомирював я таким робом, що моє «я» счухувало своє марне випотіння до творів духа, як теля счухує шерсть до кедра; розпорпувало їх, мов кертиця цвітник. Я був сірником, тим найпростішим сірником, який мусить усе до чогось потертися, щоб видати зі себе відомий запах. Значить, найвища нагорода належиться мені, бо я не нищу людського тіла, як мікроб, тільки людського духа...
Я в царстві духа Калібан:
Пече мене чужий талан —
Я ж безталанний і безплідний.
І зизоока мстивість лиш
Мене так мучить, наче миш
За пазухою. Ох, я бідний!
Хай пропаде весь духа світ,
Бо я Терсіт»
Постать почала битися побожно кулаком у груди й раз-у-раз молилася при тому: «...буди милостив мені грішному... буди милостив мені грішному». Першого слова цієї молитви не було чути. Певно постать навмисне його промовчала, бо з уваги на своє положення боялася сказати і «Боже», як також «Сатано».
Сатана це помітив і глянув на постать огненно-прошиваючими очима. Тоді критична мумія зиркнула в останнє одним оком побожно на небо, а другим із найбільшою покорою на Сатану та закінчила, свою сповідь ось яким знаком хреста:
«Во-во-во імя Ссс-ссатани, його жени та-та-та його пот-омства, амінь».
Сатана крикнув до мумії:
«Ти хоруєш на манію великості, коли думаєш, що ти був у силі знищити твір духа або талан. Ось яке воно мені вдалося! Тут коней кують, а жаба ногу підставляє! Але за те, що ти мав злу волю й нічого нею не вдіяв — служба! Сейчас тим духовим віхтем заткайте в пеклі мишачу діру!»
Всі інші кандидати, яких було дуже багато, пописувалися найрізноріднішими злочинами, та все таки ні один із них не був по думці Пекельної Ради й Пані Сатанихи достойним найбільшої нагороди. Цар Сатана дуже засмутився, бо чув і знав, чим це для нього та для його царства пахне. Вже й сама пані Сатаниха похилила голову на груди свого чоловіка, а на її зажуренім обличчі так і відбивалася лячна думка:
«Нічого не вдієш. Наше панування кінчається»
Вже хотіла разом зі Сатаною та з цілим пеклом запастися в безодню, коли нараз пекельна брама з великим ломотом одчинилися й перед лицем Сатани показався якийсь могутній ніби лицар у криваво-багровій зброї, ніби якийсь півбог або може й сам бог.
«Хто ти?»,— запитав тривожно Сатана,— «і чого тут хочеш?»
Дивний велетень одчинив уста й озвався голосом, який зарокотів громом і струснув підвалини пекла:
«Я — Дажбог. Лиш я один одержу найвищу нагороду. А за що, це самі побачите».
Дажбог добув меч, обернувся й махнув ним по воздусі. В цій хвилі розступився пекельний огонь і мури й перед очима всіх істот у пеклі показався світ. Кривава, тріскуча луна душила землю й піднімалася безконечно великими хмарами та клубами у безкрай. Серед цього пожару текли широкі ріки крови, в якій плавали люди та ловили себе і вбивали одні в одних гострі ножі або хапали одні одних за горло й разом усі потопали у струях крові.
Всі в пеклі дивилися з німим жахом на цю, ще досі ніколи не бачену картину здичіння, божевілля й потворності. Не могли довго дивитися, бо здавалося їм, що доведеться нагло збожеволіти. Тому відвернулися й почали блукати очима по пеклі Сатани, щоб його тихим, лагідним, блідим виглядом успокоїти свою до краю схвильовану душу. Тільки цариця Сатаниха не могла відірвати очей від образу пекла на цьому світі й було видно по ній, що не почувала ніякої боязні, навпаки, була вся захоплена безоднею злочинства, в яку скотилося людство.