А Дажбог розказував: «Десять мільйонів озброєних людей я вбив, духові скарби тисячоліть я зруйнував. Але найтяжчий мій злочин — це не мільйони вбитих людей, не знищені святині духа, а найжахливіша руїна, яку я створив: я вбив душу людства і зробив людину потвором людині. А втім... навіщо це розказувать? Адже самі знаєте й бачите»
Сатана глянув на Дажбога з виразом великого страху, зачудування й недовір’я й ледве пробелькотав до нього:
«Неможливо... неможливо... Адже твоя сила більша від моєї!.. Ти ж мене скинув колись із твоїх висот у пекло!..»
«Так»,— одповів Дажбог.— «Колись я був усемогутній. Але, щоб розвіяти свою страшенну нудьгу, я розпалив світовий пожар на землі. І сталося те, чого я ніколи не сподівався: моє пекло на землі зруйнувало мені всю мою могутність на небі. Я навіть не мав сили погасити, здушити цей несамовитий огонь самознищення, котрий я кинув у груди моїх дітей на землі. Світло перестало мене слухати і громи розвалили мені небо й мій престол, бо весь політ духа я обернув у бистрий лет гарматних куль, усю гостроту думки в гостроту кільчастих дротів, усе ніжне тремтіння душ у судорожне конання тіл, роздертих дротяними колючками та гранатами, усе чуття в отруйне повітря братнього мордування! Ось до чого довела моя нудьга — це джерело навіть божих злочинів! Я все буття зруйнував. Правда. Але через те я сам себе знищив. Я тепер повний банкрот і за найвищу нагороду стану в тебе на службу, мій дотеперішній вороже Сатано!
Невже зможе хоч одна людина на світі похвалитися бодай міліонною частиною діл, яких я доконав? Може хто?»
Настала мертва тиша, повна тривожного ожидання.
Нараз перебив цю тишу якийсь задиханий, хриплий голос, який загомонів із поза пекла:
«Може!.. Може!.. Пождіть!..»
Найвищі достойники й сам Дажбог та ціле пекло ще не успіли охолонути з зачудування при тих таємних і нечувано сміливих словах, як через прогалину, зроблену в пекельному мурі, вбіг якийсь елегантно, по найновішій моді убраний панок, який був похожий на графа або барона й одночасно на його лакея в одній особі. Весь він був нагальним бігом вичерпаний, покритий потом і порохом. Він зняв блискучий циліндр, уклонився дуже низько і з виразом примилювання до Сатанихи промовив голосом, уриваним зі змучення:
«Ваша царська Величносте... прохаю, вибачте... трошки... спізнився...»
Відсапнув, випростувався й почав говорити:
«Нагороду за найбільший злочин одержу я...»
Все пекло глянуло з недовір’ям і глумом на нього, а Дажбог зареготався здорово й запитав його:
«Ти, нужденний черве? Що ти за смілець?»
Однак панок не збився з пантелику й говорив:
«Слухайте! Я, боже, знаю твої діла й чув твою мову. Ти, боже, вбив десять мільйонів людей. Правда. Одначе я вбив сорок мільйонів людей! Ось як воно: У світовім пожарі воскрес великий народ із вікової неволі й почав собі ставити свій власний храм волі. І будував він цей храм зі своїх власних здорових дубів, підпер його своїми власними кремезними плечима і споював його своєю власною, могутньою, мужицькою душею. Та хоч я син цього народу, та проте я, заражений і прокажений чужою школою, ворожою душі мого народу, забув, не відчув і не зрозумів народної душі.
Хоча жорстокі сусіди давали мені раз-у-раз ударами в моє рабське лице докази, що це таке народ і його неволя, я замість боротися, мудрував над тим, чи ми народ, чи ні й чи наше життя кому потрібне, чи ні?
Я, провідник народу, хотів поставити храм волі не з рідного дерева і граніту, тільки з піску облудного пустомельства. Будував його не так, як залізний закон життя домагається, тільки так, як цього чужа й мертва схоластична буква хоче.
Я не присвятив храму волі святій Єдності народу, тільки посадив на його вівтарі неситого божка, якому на ім’я: Черево. Народне чуття, огонь одної, жагучої, святої, спільно народної душі, що тільки одна в силі побороти цілий світ ворогів і навіть саме пекло покорити — все те було мені чуже, марне, пусте. Я вчив, що світ, життя, народ і його воля — це тільки матерія, забувши при тому, що і стерво — теж матерія. Тому з народного змагання за волю я здер проміння святості та остервив його! І сам я став найвірнішим апостолом божка Черева: ще вчора революціонер, я цього дня сиджу спокійно на чужині та й рахую гроші, які я украв із розваленої святині народної волі...»
«Хто ти такий?»,— запитала цариця Сатаниха.
«Я збірна душа всіх злочинців, які виплодилися на те, щоб убити мій народ. Я вбив волю сорока мільйонів людей браком народної достойності. Як політик, убивав я свій народ своєю неграмотністю, як людина — своєю безхарактерністю. Мені була чужа народна честь, тому й не мав я честі як людина. Чужим, смертельним ворогам народу я показував збутвіле обличчя напудрованого гуманізму; для власних братів я мав тупу ненависть, тюрми, кулі, шибениці за те, що вони будували святиню народної волі не моїми бездушними лозунгами, а гарячим народним чуттям і плодючим народним ділом. Я присягнув смерть тим синам народу, бо я їх уважав моїми суперниками. Братів, що створили цінності народного духа, які й чужим народам принесли б честь, я з почуттям зависної скаженості опльовував, обезчещував та пхав їм у груди не один, а дванадцять ножів. У хвилині короткого гаразду моєї Батьківщини я не думав про чорне завтра. Через те тепер найкращий цвіт того народу, душа його душі, мозок його мозку духом і тілом марно гине на рідній землі й на чужині у гноєвищі моєї подлості. За неоцінені скарби мого народу я в хаті й на чужині гуляв, гуляв! Мою кишеневу великодушність пізнали всі світові повії. Мою рабську нікчемність записав у чорну книгу цілий світ. Я прогуляв, прошампанізував, провакханалізував усю волю мого народу. Бо хоч я на короткий час визвався з тілесних кайдан, але в мені лишилося все найстрашніше: низьке рабство моєї душі. Так розвалив я храм народної волі. І з поміж усіх народів світу тепер тільки мій народ лежить, мов смертельно ранений лев на шляху. Своєю бездушністю й нікчемністю я обернув рідну землю, цей благословенний квітучий рай — у гниле багновище. Завдяки моїй рабській тупості й безхарактерності я довів до того, що великий, найздоровіший, найліпший і найбільш талановитий народ на світі не має нині навіть настільки волі та свободи руху, скільки її мають наймізерніші черви, що свобідно в’ються і повзуть свобідно в поросі землі!
Але всі ті злочини, це ще ніщо. Найбільший злочинець, це та людина, що видерла з душі народу віру в себе, у власну силу й у власну боротьбу на шляху до сонця. А мені вдалося защепити в душу мого народу їдь сумніву та зневіри. Ця зневіра лягла зморою на мій народ і бичуватиме навіть його майбутні покоління. Отруту сумніву і зневіри будуть навіть діти мого народу висисати з молоком із материних грудей. Ось чому я найбільший злочинець! Ось чому я отримаю найвищу пекельну нагороду!»
При останніх словах цієї людини слабий, блідий пекельний огонь нагло налився темно-багровою, кривавою луною та вдарив углиб, ушир і вгору такими стихійно могутніми хвилями, а одночасно залунав по всіх усюдах у пеклі Сатани такий розпучливий плач і ридання, розітнувся такий жахливий скрегіт зубів, що сам цар Сатана серед безтямних радощів зіскочив зі свого огненного престолу, припав перед людиною чолом до землі та цілуючи її в ноги і в руки, лебедів голосом вдячності й відданості:
«Я твій раб... я твій раб навіки…»
А цариця Сатаниха, схвильована, захоплена й очарована, простягла руки до людини й біжучи до неї, кричала:
«Ходи в мої обійми, найбільший злочинцю і спасителю пекла! Ось тобі найвища пекельна нагорода!»
І з тими словами поклала на уста злочинця огненний цілунок.