Без тіні боязні, з повним супокоєм дивилися очі нового єства у два жевріючі вугілля царських очей. Здавалося, що тіла цих обидвох сотворінь застигли, скам’яніли в німім ожиданні, а всі їхні почування, їх життя й думки зосередилися в їх очах на те, щоб у твердому, безпощадному, невблаганному двобою або вийти повним переможцем або згинути.
Вся природа слідкувала з напругою всіх сил чуття і свідомості, з запертим оддихом за боротьбою двох сил. Навіть хрустально-прозоре повітря легесенько захвилювалося. Під його ніжним цілунком почали листочки на деревах тихесенько шепотіти межи собою, а білі головки квітів і билинки зелених трав хиталися з боку на бік, неначе серед великого дивування позирали то на очі царя Лева, то знов на очі нового єства.
Почуття непевності, боязні, тривоги, жаху починало вже тягнутися, здається, в нескінченість.
Нараз нестерпуче, крайнє гнітюче очікування стало розвіватися. Очі царя Лева, з котрих промовляла могутня сила, що їй на ім’я закон природи, почали несподівано заходити опоною непевності і слабості перед новим єством, з очей котрого сяяла спокійна, могутня й велична одна сила, яку створили: Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.
Стогін і крик тривоги продерся нараз із грудей сотворінь. Бо ото їх могутній володар, цар Лев, затремтів цілим своїм тілом. Опісля нагло заплющив очі та похилив свою буйну голову глибоко в долину перед новим єством і неначе застиг на своєму царському престолі.
А дивне нове єство дивилося все ще так само спокійно й непорушно, й велика ясність і сила плила з його очей.
Незабаром усі звірі слідом за своїм царем Левом похилили голови додолу і здавалося, що вони в німім омертвінні з’єдналися зі слабими билинками і з порохом, на якому вони уклякнули.
Серед могильної тиші почало сонце ховатися за верховіття густих дерев, а з поза його проміння визирало з поміж нетрів і сплітів пралісу тисячними здивованими очима обличчя таємного сумерку.
Вкінці цар Лев прийшов до себе. Підняв голову і знов глянув на нове єство. Але тепер не видно було в його очах ні сліду давнішої гордості, ні бажання покорити дивну істоту напроти себе.
Довшу хвилину він дивився, як сотворіння, що чує коло себе таємну силу вищого від себе єства. Опісля запитав нову істоту голосом, у якому пробивалася пошана, непевність і непоборна цікавість:
«Хто ти?»
Нове єство мовило:
«Я творчий дух у слабім тілі людини»
Сонце поклало лагідний, розмріяно-ніжний серпанок золотосяйного світла на лице й на всю постать людини. Здавалося, що синє небо, верховіття дерев пралісу і маленькі рослини нахилились до людини, щоби слухати серцем і душею її слів.
А творчий дух людини говорив словами:
«Всемогутня сила соловейкової пісні окувала мене чародійними кайданами і привела мене перед твоє обличчя, царю, та перед очі твоїх підвладних. Я радію, що станув перед незлічимою громадою створінь матері-природи. Думаю, що тим легше доведеться вам уволити мою волю, замкнуту в моєму проханні:
«Братя звірі! Убийте мене!»
Зачудовані такими несподіваними словами, звірі підняли голови та позирали з недовір’ям і схвилюванням на людину, а цар Лев запитав її з ознаками дивно-ясного спочуття в очах і в голосі:
«Чому?»
Людина говорила:
«Я загубив віру в людину і в доцільність усього буття. Як неможливо бачити без ока, так неможливо творчому духові жити без світла віри.
Людство котиться стрімголов у темні челюсті самознищення і смерті. Над усім творінням зависло прокляття і тьма загальної злочинності та божевілля. Синє небо, зорі, сонце й місяць — це тільки слабенькі, марні іскри, які існують на те, щоб очі живих істот бачили ясно всю безмірну безодню всесвітньої темряви. Вони для того світять, аби люди бачили на власні очі безкрає цвинтарище, яке вони викопали самі для себе й могли собі глянути в очі та сказати одні одним:
«Які ми малі, ми — люди! А який безконечно великий наш упадок і людська нікчемність наша!»
Безмірний синій небозвід зі всіма небесними світилами, з землею в середині і зі всіма живими єствами наверху — це ніщо інше, як та сама водна банька, що випадково повстає на те, щоби блиснути на мить і зараз же приснути й розвіятися в безвістях нічогості.
* * *
Велика тайна дала моєму батькові силу налити моє серце добром і вложити в мою душу талан.
І вирядив батько мене, маленького, в далекий світ.
На розпутті життя, на шляху до сонця, поклав свою мозольну руку на мою голову і благословив мене.
«Пізнай, сину, правду і пусти її проміння на мене й на всіх людей».
Як листок од дерева, так одірвав мене невідомий вітер життя від батька і поніс мене назустріч невідомим стежкам майбутності.
І в мандрівці життя я побачив безмірні шляхи до світла і змірив усі безодні тьми і страждання.
* * *
Я пізнав усю безсильність людського духа.
Людська свідомість — це в’язень, який карається в тюрмі, що їй ім’я: голова.
Думка хоче огорнути собою вічність, а сама замкнута в маленьку клітинку.
Розірвеш ту клітинку — згинеш.
Не розірвеш її — вічним в’язнем будеш.
* * *
Мій добрий батьку! І сам ти не знав, що твій ясний заповіт пізнати правду паде важким прокляттям на мене!
Бо з виру життя і з книг найбільшої мудрості я виніс тільки оцю єдину правду:
Найвище людське знання — це дрібнесенька пилинка серед безконечної пустині незнання.
Це маленький місток, який веде від іскри свідомості та губиться зараз же на її порозі перед темним Океаном Невідомого.
Тому чуття — це вогонь, що спалює життя.
Думка — це лід, який заморожує його.
Ось чому життя — це мука страждання, а смерть — це радощі спокою.
Бо моя думка думає за мільйони створінь.
Та проте вона безсильна.
Моя душа карається стражданнями всього світу.
Та даремні всі мої страждання.
Вони тільки вбивають мене.
* * *
Зневірений, розбитий я тягнув з найбільшим болем тягар марного життя й почав уже падати під ним.
Тоді з темної западні витягнув мене таємно-могутньою силою батьків заповіт.
І влив у мою душу чародійний лік, якому на ім’я: віра.
І з вогню мого чуття, і з холодного хрусталю моєї думки народилася в моїй душі творча сила мрії.
З хаосу буття довкола мене створив мій дух ясний новий світ, у якому безмежній біль обернувся у всемогутню силу думки, огненне чуття в сонячну любов, демон руїни у підніжжя божеського єства.
У світі моєї мрії я найшов щастя, бо відкрив Найвищого Духа.
* * *
Мільйони й мільйони літ лежав Дух буття на хмарах безконечної тьми.
Він був безмежно великий.
Та проте він був безмежно слабий, бо в чорнім лоні тьми він був скований мільйони й мільйони літ сном повної несвідомості самого себе.
А коли після непонятно довгих віків він прокинувся з важкого сну, все ще серед глибокої несвідомості він одчинив очі.
І тоді вперше у всесвітньому просторі серед безмірної ночі блиснуло світло.
Бо світло — це відчинені очі Духа буття.
Всесвітнє світло впало в домівку життя Духа буття як перша іскра його свідомості.
І дивився Дух мільйонами літ панів несвідомий і зачудований на проміння світла своїх очей.
Тоді в Духові народилося перше бажання: хай його очі — світло сяють на віки вічні.
І зрадів Дух буття й мовив:
«Хай буде світло!»
Та хоча світло — несвідомий величний твір Духа, та проте сонце, мільйони зір — це тільки дрібненькі ясні зернятка в безконечнім океані темряви.
Могутній Дух буття, але тьма могутніша від нього.
І почув Дух, що світлом своїх очей він тільки приніс радощі тьмі.
Бо вона побачила у світлі дзеркало, в якім почала з розкішним самопочуттям своєї могутності злобно й залюбки приглядатися, неначе стара грішниця, щоб розкошуватися сама собою.
Але світло показало тьмі її жахливе обличчя.
І тоді розпочала тьма смертельну боротьбу зі світлом.
І боротьба створила в Духові вищий щабель на шляху до свідомості.