Цим шляхом я вже їхав раз. Тоді
мене везли з Іваном Судимою.
Іван усю дорогу жартував.
Ми їм тоді фортецю зруйнували,
вертаючи з турецького походу, —
отой Кодак, на скелі, неприступний,
камінний кліщ, що вп'явся в нашу землю,
а ми його шаблями узяли!
То він як пригадає тих драгунів,
котрі од нас урозтіч дременули,
та що як скаже! — двиготять кайдани
од реготу. На ешафоті кат
його боявся. Турки полотніли,
коли він тяжко піднімав брову.
Ти знаєш, що сказав він перед смертю?
Нічого, каже, і на тому світі
душа козацьким сміхом засміється,
а вороги хай думають, що грім!
Але одного разу й він заплакав...
Адже й тоді нас видали свої.
Томиленко
Ну, він як ти, він — гетьман самовільний.
А ті були, напевно, реєстровці.
Служили, то й вислужувались.
Павлюк
Страшно,
що і на цей раз видали свої!
Томиленко
Про тих не думай. Думай ось про цього.
Цей нас не видав. Це вартніш за все.
Павлюк
Умов його, нехай він нас облишить.
Він теж мені — як камінь на душі.
Ось верховий проскаче — і прощайтесь,
поки ще їдем по своїй землі.
Томиленко
Не слухає. Уперся, мов не чує.
Учора покрай лісу зупинились,
кажу: тікай! Тут сосни, тут яри.
А він сміється: що я тобі, заєць?
Сахно Черняк
(ногою б'є об ногу, щоб зігрітись)
Гей, тупцю-роступцю!
Павлюк
В таких взувачках тільки й танцювати.
Уже, мабуть, і зашпори зайшли?
Томиленко
Весна предивна. Як не сніг, то хляпа.
В таку погоду страшно журавлю.
Оце ж летять — і в небі обмерзають,
і падають, і все-таки летять!
Сахно Черняк
Я попліч вас зігріюся, дарма що
подерлись ваші сукна й адамашки
і кулями спробиваний кожух.
Усе ж таки — людина при людині.
А що погода — може, воно й краще.
Який хосен тепер нам поспішати?
Ми ж їдем не на ярмарок в Прилуки.
Павлюк (тихо до Томиленка)
У нього ж губи, глянь, посіверіли.
На йому опанчипа рогозова.
Він не доїде, змерзне, пропаде.
Томиленко (до Сахна)
Диви, димок за пагорбом! Напевно,
отам уже і є твоє село?
Сахно Черняк
Еге ж, отам. Вечерю люди варять.
У мене хата на краю села.
Так що простіть, панове-товариство,
не можу вас в гостину запросить.
Томиленко
А що, пішли б, погрілися з дороги.
Сахно Черняк
Це б нам із клуні сіна унесли,
ряденця ткані рівно постелили.
Томиленко
Чогось би, може, й випити дали.
Сахно Черняк
А не без того. Гетьмана — на покуті.
Такенна миска страви на столі.
І риба, й мед. Усе своє, напохваті.
У нас гостинні люди у селі.
Хоч нині й скрутно на харчі й одежу, —
вороже військо ласе до добра.
Ото як прийде па зимову лежу,
геть-чисто все в людей поодбира!
А то ж було — ну рай тобі, та й годі.
Пшениця в полі, маки па городі.
Було, як мати хліба напечуть, —
на лаві покладуть під образами,
ще й рушником вишиваним прикриють.
А я все цілюсь одломить шкоринку.
Томиленко
А знаєш, ще що добре? Пироги —
із гарбузом печеним і пасльоном.
Ото в печі як висмажать гарбуз,
вже аж червоний, перемнуть з пасльоном.
Сахно Черняк
У нас печуть з квасолею і з маком.
І креплики з капустою. Й коржі.
Томиленко
А диню сушать?
Сахно Черняк
Ні, ти ж степовик.
У нас гриби і яблука сушені.
Томиленко
А галушки, ото ще царська їжа!
У нас гречані, а у вас які?
(Віз їде, проминаючи тополю,
високу й почорнілу на вітрах).
Сахно Черняк
Оцю тополю батько посадили.
Крізь неї небо світиться. Прощай.
Павлюк
Присунься ближче. Я тобі зубами
твої ремінні пута розгризу.
Бо нам із ним додому вже не світить.
А ти, тобі за віщо пропадати?
Ти молодий, ти вдатний до роботи.
У тебе й мати, певно, ще жива.
(І проминає мати край дороги, сумна і чорна, —
теж, як та тополя. Услід їм дивиться і тихо проминав.
Сахно Черняк похнюпився, мовчить).
Павлюк
Якби жонатий, може б, ще й подумав.
(І жінка проминає, прихистивши
до себе двійко діточок руками).