(Павлюк, як завжди, дивиться у небо.
Томиленко утупився у землю. Віз двиготить
на крижаних вибоях).
Томиленко
Біда цей шлях напровесні. Калюжі.
Хрумтить льодок. Пронизливі вітри.
А то як вдарить ожеледь, ще гірше.
У нас в степах я так ловив дрохву.
Вона ж, дрохва, як гуска. Щоб злетіти,
їй ще й розбігтись треба, бо важка.
А голий лід — ніяк не розбіжиться.
Ковзь-ковзь... Руками брали дичину.
Павлюк
Назавтра буде ожеледь. Пришерхло.
Томиленко
Що ж, довше будем їхати у смерть.
(Над ними ніч. І чорна сфера не&а —
зірки... Волосожар... Великий Віз...)
Павлюк
А зорі які, Господи! Отак
дивився б і дивився.
Томиленко
Я не дивлюсь. Моя вже зірка згасла.
Сахно Черняк
Великий Віз... А там оно Малий...
Он срібний шлях чумацької гризоти...
І що воно, — коли ще нас взяли,
давно везуть, вже тижнів, певно, зо три,
все їдем, їдем, ідем по землі,
а мов на місці — під тим самим Возом.
Павлюк
Велике небо.
Томиленко
Або ми малі.
Сахно Черняк
Вночі везуть. І не стають обозом.
Томиленко
Щоб люди не виходили на шлях.
По селах щоб жінки не голосили.
Сахно Черняк
Та, може, воно й краще... кому як...
бо от мені не вистачило б сили.
У мене жінка... я її жалів...
Нехай таке їй і вві сні не сниться.
Павлюк
(піддав плечем, спихає його з воза)
Я що сказав? Ану тікай у ніч!
Сахно Черняк (мов не почувши)
А далі ж як той піший-пішаниця?
Томиленко
Та як, ішов. Як сказано у думі:
«І побило його в полі три недолі,
Одно — безвіддя,
Друге — безхліб'я,
Третє — бездоріжжя».
Вийшов він на Савур-могилу,
Думав, хоч куряву за братами побачить.
А їх уже й сліду нема!
Ліг він на Савур-могилі —
«І на очі не гляне,
І на ноги не встане,
І головка на плач знемагала».
Сахно Черняк
«І головка на плач знемагала»...
Молоденький,видно,був.
(І долинають десь віддалеки лише уривки
того стогону, що зветься
ДУМОЮ ПРО ТРЬОХ БРАТІВ АЗОВСЬКИХ).
«А вже орли-чорнокрильці налітають,
У головах козацьких сідають,
На чорні кучері наступають...»
«Та він їх забачає,
Та словами промовляє:
— Гей, вовки-сіроманці та орли-чорнокрильці,
Та ви хоч трохи підождіте,
Темний похорон не справляйте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться!»
«Вовки-сіроманці набігали,
Тіло козацькеє рвали,
По тернах, по байраках жовту кость жвакували.
Сива зозуленька прилітала,
Жалібненько закувала...»
Сахно Черняк
А ті ж то двоє все-таки добрались?
І що ж вони сказали батьку-матері?
Томиленко
Збрехали, звісно. Що були не разом,
що тільки вдвох тікали із неволі,
а меншого й у вічі не видали.
Чи що вночі тікали та будили,
а він, мовляв, не захотів вставати,
то так там і залишився в Азові.
Це — старший брат. Одначе середульший
не видержав, покаявся, признався.
Ну, то йому старі батьки простили.
А старшого прогнали й прокляли.
Під дзвін бандури голос кобзаря
(врочистим і піднесеним акордом)
«А слава не вмре, не поляже
Однині й довіку!»
(Павлюк розреготався несподівано
гірким і моторошним сміхом).
Сахно Черняк
(тихенько до Томиленка)
Але яка ж це слава, як вони
в такій біді од брата відступилися?
Томиленко (теж пошепки)
Отож він і сміється, аж поблід.
Либонь, це слава з іншої десь думи
до цих братів азовських заблудилась.
Сахно Черняк
Це ось його — не вмре і не поляже
козацька слава. І твоя. Дарма,
що вас розбито і узято зрадою.
І тих шість тисяч, що в бою лягло,—
це їхня слава справді не поляже!
Томиленко
Поки й світ сонця, не розбили б нас,
якби ж хоч трохи краще ми узброєні.
Сахно Черняк
Або хоч вітер був не у наш бік!
А то ж вони ще й порох підпалили,
а сіно па возах і зайнялося, —
весь дим на нас. Ми тричі їх відбили.
Вони ж усі у панцирах, ми — в свитах.
Вони — з гармат, а ми у кого що.
Томиленко
Ти думав, що тебе я не примітив?
А я тебе давно уже примітив,