Выбрать главу

(Павлюк, як завжди, дивиться у небо.

Томиленко утупився у землю. Віз двиготить

на крижаних вибоях).

Томиленко

Біда цей шлях напровесні. Калюжі.

Хрумтить льодок. Пронизливі вітри.

А то як вдарить ожеледь, ще гірше.

У нас в степах я так ловив дрохву.

Вона ж, дрохва, як гуска. Щоб злетіти,

їй ще й розбігтись треба, бо важка.

А голий лід — ніяк не розбіжиться.

Ковзь-ковзь... Руками брали дичину.

Павлюк

Назавтра буде ожеледь. Пришерхло.

Томиленко

Що ж, довше будем їхати у смерть.

(Над ними ніч. І чорна сфера не&а —

зірки... Волосожар... Великий Віз...)

Павлюк

А зорі які, Господи! Отак

дивився б і дивився.

Томиленко

Я не дивлюсь. Моя вже зірка згасла.

Сахно Черняк

Великий Віз... А там оно Малий...

Он срібний шлях чумацької гризоти...

І що воно, — коли ще нас взяли,

давно везуть, вже тижнів, певно, зо три,

все їдем, їдем, ідем по землі,

а мов на місці — під тим самим Возом.

Павлюк

Велике небо.

Томиленко

Або ми малі.

Сахно Черняк

Вночі везуть. І не стають обозом.

Томиленко

Щоб люди не виходили на шлях.

По селах щоб жінки не голосили.

Сахно Черняк

Та, може, воно й краще... кому як...

бо от мені не вистачило б сили.

У мене жінка... я її жалів...

Нехай таке їй і вві сні не сниться.

Павлюк

(піддав плечем, спихає його з воза)

Я що сказав? Ану тікай у ніч!

Сахно Черняк (мов не почувши)

А далі ж як той піший-пішаниця?

Томиленко

Та як, ішов. Як сказано у думі:

«І побило його в полі три недолі,

Одно — безвіддя,

Друге — безхліб'я,

Третє — бездоріжжя».

Вийшов він на Савур-могилу,

Думав, хоч куряву за братами побачить.

А їх уже й сліду нема!

Ліг він на Савур-могилі —

«І на очі не гляне,

І на ноги не встане,

І головка на плач знемагала».

Сахно Черняк

«І головка на плач знемагала»...

Молоденький,видно,був.

(І долинають десь віддалеки лише уривки

того стогону, що зветься

ДУМОЮ ПРО ТРЬОХ БРАТІВ АЗОВСЬКИХ).

«А вже орли-чорнокрильці налітають,

У головах козацьких сідають,

На чорні кучері наступають...»

«Та він їх забачає,

Та словами промовляє:

— Гей, вовки-сіроманці та орли-чорнокрильці,

Та ви хоч трохи підождіте,

Темний похорон не справляйте,

Поки душа козацька з тілом розлучиться!»

«Вовки-сіроманці набігали,

Тіло козацькеє рвали,

По тернах, по байраках жовту кость жвакували.

Сива зозуленька прилітала,

Жалібненько закувала...»

Сахно Черняк

А ті ж то двоє все-таки добрались?

І що ж вони сказали батьку-матері?

Томиленко

Збрехали, звісно. Що були не разом,

що тільки вдвох тікали із неволі,

а меншого й у вічі не видали.

Чи що вночі тікали та будили,

а він, мовляв, не захотів вставати,

то так там і залишився в Азові.

Це — старший брат. Одначе середульший

не видержав, покаявся, признався.

Ну, то йому старі батьки простили.

А старшого прогнали й прокляли.

Під дзвін бандури голос кобзаря

(врочистим і піднесеним акордом)

«А слава не вмре, не поляже

Однині й довіку!»

(Павлюк розреготався несподівано

гірким і моторошним сміхом).

Сахно Черняк

(тихенько до Томиленка)

Але яка ж це слава, як вони

в такій біді од брата відступилися?

Томиленко (теж пошепки)

Отож він і сміється, аж поблід.

Либонь, це слава з іншої десь думи

до цих братів азовських заблудилась.

Сахно Черняк

Це ось його — не вмре і не поляже

козацька слава. І твоя. Дарма,

що вас розбито і узято зрадою.

І тих шість тисяч, що в бою лягло,—

це їхня слава справді не поляже!

Томиленко

Поки й світ сонця, не розбили б нас,

якби ж хоч трохи краще ми узброєні.

Сахно Черняк

Або хоч вітер був не у наш бік!

А то ж вони ще й порох підпалили,

а сіно па возах і зайнялося, —

весь дим на нас. Ми тричі їх відбили.

Вони ж усі у панцирах, ми — в свитах.

Вони — з гармат, а ми у кого що.

Томиленко

Ти думав, що тебе я не примітив?

А я тебе давно уже примітив,