Сахно Черняк
(ногою б'є об ногу, щоб зігрітись)
Гей, тупцю-роступцю!
Павлюк
В таких взувачках тільки й танцювати.
Уже, мабуть, і зашпори зайшли?
Томиленко
Весна предивна. Як не сніг, то хляпа.
В таку погоду страшно журавлю.
Оце ж летять — і в небі обмерзають,
і падають, і все-таки летять!
Сахно Черняк
Я попліч вас зігріюся, дарма що
подерлись ваші сукна й адамашки
і кулями спробиваний кожух.
Усе ж таки — людина при людині.
А що погода — може, воно й краще.
Який хосен тепер нам поспішати?
Ми ж їдем не на ярмарок в Прилуки.
Павлюк (тихо до Томиленка)
У нього ж губи, глянь, посіверіли.
На йому опанчипа рогозова.
Він не доїде, змерзне, пропаде.
Томиленко (до Сахна)
Диви, димок за пагорбом! Напевно,
отам уже і є твоє село?
Сахно Черняк
Еге ж, отам. Вечерю люди варять.
У мене хата на краю села.
Так що простіть, панове-товариство,
не можу вас в гостину запросить.
Томиленко
А що, пішли б, погрілися з дороги.
Сахно Черняк
Це б нам із клуні сіна унесли,
ряденця ткані рівно постелили.
Томиленко
Чогось би, може, й випити дали.
Сахно Черняк
А не без того. Гетьмана — на покуті.
Такенна миска страви на столі.
І риба, й мед. Усе своє, напохваті.
У нас гостинні люди у селі.
Хоч нині й скрутно на харчі й одежу, —
вороже військо ласе до добра.
Ото як прийде па зимову лежу,
геть-чисто все в людей поодбира!
А то ж було — ну рай тобі, та й годі.
Пшениця в полі, маки па городі.
Було, як мати хліба напечуть, —
на лаві покладуть під образами,
ще й рушником вишиваним прикриють.
А я все цілюсь одломить шкоринку.
Томиленко
А знаєш, ще що добре? Пироги —
із гарбузом печеним і пасльоном.
Ото в печі як висмажать гарбуз,
вже аж червоний, перемнуть з пасльоном.
Сахно Черняк
У нас печуть з квасолею і з маком.
І креплики з капустою. Й коржі.
Томиленко
А диню сушать?
Сахно Черняк
Ні, ти ж степовик.
У нас гриби і яблука сушені.
Томиленко
А галушки, ото ще царська їжа!
У нас гречані, а у вас які?
(Віз їде, проминаючи тополю,
високу й почорнілу на вітрах).
Сахно Черняк
Оцю тополю батько посадили.
Крізь неї небо світиться. Прощай.
Павлюк
Присунься ближче. Я тобі зубами
твої ремінні пута розгризу.
Бо нам із ним додому вже не світить.
А ти, тобі за віщо пропадати?
Ти молодий, ти вдатний до роботи.
У тебе й мати, певно, ще жива.
(І проминає мати край дороги, сумна і чорна, —
теж, як та тополя. Услід їм дивиться і тихо проминав.
Сахно Черняк похнюпився, мовчить).
Павлюк
Якби жонатий, може б, ще й подумав.
(І жінка проминає, прихистивши
до себе двійко діточок руками).
Павлюк
Що?! Ти жонатий? В тебе й діти є?
Ану злізай, щоб я тебе не бачив!
Злізай, кажу!
(У люті, до Томиленка)
Штовхни його, ти ближче.
Бо я його кайданами вперіщу!
(Силкується підняти скуті руки).
Очуняєш — додому доповзеш!
Сахно Черняк
Ти не кричи. Ти вже ж мені не гетьман.
Чи я у тебе воза пересидів, —
яким же правом ти мене зганяєш?
Павлюк
І правом старшого. І волею стратенця.
Ти мусиш вволить передсмертну волю.
Це мій наказ. Кажу тобі: іди!
Сахно Черняк
А я кажу, що ти уже не гетьман,
і я тобі тепер не підлягаю.
Схотів і їду.
Павлюк
Знову за своє.
Та зрозумій же, пентюху упертий, —
ми тут по ділу, нас везуть на страту.
А ти тут хто? Приший кобилі хвіст.
Тобі он навіть ноги не зв'язали.
Тебе не дуже й кинуться шукати.
Я — гетьман. Він — Томиленко. А ти?
Ніхто про тебе й словом не згадає.
Сахно Черняк
Я їду з вами не по честь і славу.
Я їду з вами, бо мені так легше.
Павлюк
Мені не треба милості твоєї.
Я сам багатий, я живу вже вдруге.
Я вже один раз був на ешафоті.
Мені тоді життя подарували,
так що воно дароване — не жаль!
Сахно Черняк
Ти дуже гордий. Ти кричиш від люті.
Томиленко
Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Сахно Черняк
А стерпно бути заодно із тими,
хто перемовчав, коли вас в'язали?
Та все життя отак про себе й знати,
що ти не зрадник, ні, ти не відступник,
ти, Боже збав, не видавав нікого,
ти просто вчасно очі опустив!
І після цього зватися людиною...
Не через вас я їду, а для себе.
Павлюк
Послухай, брате, думаєш, це легко —
прийнять, що хтось за тебе погибає?
В мені болить і набрякає совість
слізьми дітей і матері твоєї!
(Минають при дорозі драбиняк
і двох дядьків, у сіряку й кожусі.
Один тримає воза, як домкрат, а другий
дьогтем змащує колеса).
У сіряку
(зняв шапку й поклонився)
Яким же треба бути чоловіком,
щоб так на страту за своїх піти!
З мазницею
(показує квачем)
Та чи не тю? Мабуть, він просто дурень.
Щоб так за когось голову покласти?!
Мав поля шмат, і хату, і корову,
і жінку гарну, — що йому іще?
(Вітряк проплив. Не конче він реальний, —
це може бути й силует з фанери. Проткнувши списом
латане крило, застряв у ньому Дон Кіхот
Ламанчський).
І відчайдушний голос Дон Кіхота:
Собрате мій! Дай знати Дульсінеї,
що я погиб у вашім вітряку!
В поривах вітру чути дзвін бандури.
Він досі часом був як лейтмотив. Тепер посилився —