Галя б ніколи не збагнула. Вона б ніколи йому не пробачила.
Максим навіть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радіти життю. Просто жити — те, чого він, Максим, уже давно не міг.
Але все ж Максим був цеї хвилі щасливий. Щасливий, що зустрів Галю, що врятував її, що оце зараз міг так просто йти з нею поруч і розмовляти. Коли Галина нога зовсім розболілась, Максим узяв дівчину на руки й поніс. Він крадькома милувався своєю супутницею.
Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячні промені в її злегка хвилястому волоссі! Як блищать її карі оченята! Яка вона прекрасна й чудова — дівчина, що змусила боліти його, Максимове серце.
Серце, якого у нього ніколи не було.
ІІІ
Ішов дощ.
Не було ні грози, ні вітру — просто звичайний осінній дощ.
Мряка.
— Давай я щось тобі накину на плечі — ти ж застудишся!
Іван і Мирослава сидять на призьбі його будинку. Вона — у звичайній сорочині і якійсь накидці на зразок величезної чорної хустки.
— Ти ж знаєш — я не застуджуся.
— Все одно якось…
Іван гладить її розпатлане хвилясте волосся.
— Ти забереш дитину, Іване?
— Звичайно, але ж ти нас не покинеш?
Мирослава встала під дощ. Здавалося — гнівалась.
— Ти ж знаєш, Іване, я ніколи не дам їй того, що даси ти. Я не навчу її жити серед людей. Не влаштую їй щасливої долі. Ти ж знаєш!!!
— Може, все ще можна змінити?
— Нічого не можна змінити! — дівчина відкинула неслухняне пасмо, що впало на очі. — Наш час давно пройшов, Іване…
ІV
Вірний слуга святої інквізиції, ім’я якого, на жаль, згубилось у віках, а звали його всі просто Пастир, був у статевому відношенні вельми розпусною людиною.
Про це зазвичай не прийнято було говорити навіть у вузьких колах священиків, але факт залишається фактом: Пастир — збоченець та розпусник. Йому не було ніякого діла до обітниці целібату чи власне великої гріховності своїх проступків. Він, як і більшість йому подібних служителів культу в ті часи, вмів жити сьогоднішнім днем.
Віра Христова прийшла у Великий Рим не як благодать Божа, а скоріше як певна необхідність — імперія тріщала по швах, її роздирали міжусобиці та підступні заколоти, зовнішні вороги, у першу чергу варварські племена. А ще ж самі християни — це чистої води засіб підірвати владу. Кому власне потрібен кесар, кволий, як і всі, посередній. А головне — смертний, коли ось є безсмертний і всемогутній бог? Приходь і кланяйся, приходь і віруй.
Імперія тріщала по швах, коли раптом геніальному Костянтину Великому (не маю уявлення про підґрунтя і масштаби його величі) не прийшла в голову геніальна ж думка об’єднати Великий Рим під стягами універсальної релігії. Такої собі вселенських масштабів тоталітарної секти.
Чого?
Причина, як і все мирське, до болю прозаїчна — влада.
Подумайте: якщо бог є любов, доброта, прощення, а за апостолом Павлом, бог є скрізь, то значить, добро скрізь. Отже, чиниш будь-яку (ну може за рідкісними винятками) дію, і можна сказати: я чиню добро, з любові чиню це себто, або ж по-божому дію.
Ото.
Так же і Костянтин, і його вірнопіддані, творячи таке добро споконвіків аж до нашого часу, вже встигли збудувати цілу інфраструктуру віри, з чіткою вертикаллю влади, важелями впливу, методами маніпуляцій і ще багато-багато чим.
Отже, останній острівець римської величі — святий престол мало загадував на майбутнє царство господнє. Йому й земних справ вистачало, як от вистачає їх священику на прізвисько Пастир.
Щодня, вірніше, щовечора привозять йому втаємничені дівчат-повій, якими «святий» користується до ранку або почергово, або ж усіма зразу, та й часто їх потім або ж знаходять мертвими, або ж узагалі не знаходять. Коротше, я в ці темряви заглиблюватись не буду — привозять шльондр, і все.
Привезли й на цей раз.
А він стоїть собі під вікном і думає, що взавтра доведеться вести на страту одного упирка на ймення Святослав.
V
— Ну що… Непогано…
Пастир оглядає легкодоступних панночок, як лошат на ярмарку, мацає волосся, шкіру, заглядає в зуби.
— А оцю потвору викиньте геть із моєї оселі! Ану пішла, вівця!
Ха! Вівця! Та його, власне за оттакі репліки Пастирем і прозвали. Він Пастир і є, як послухай його:
«Пасу вівці мої»