Або
«Покайтесь, овечки!»
Або
«Кожній вівці своя кошара і кожній вівці свій пастух»
Або
«Виведу вас на луки божі, вівці мої»
Або
«Блаженна та вівця, що голос мій чує»
Або
«Як вівчар без овець не пастир, так і я без грішників не священик. Як кошара без овець не кошара, так і церква без прихожан не церква. Як нема хазяїна без крадія, так нема і бога без сатани»
Та ще й, звичайно,
«Не пасе хазяїн сам отару, але ж пастух. А як є один пастух над отарою, то іншим туди зусь. Так от і ви, вівці мої, тільки за мною ідіте і сумнівів не майте, і до інших пастирів не звертайте. Амінь»
Хух!
Пастир надійшов до юнки в чорній накидці на плечах та в каптурі.
— Скинь каптур, — каже.
Та не скидає, тільки звела голову і глянула в очі Пастирю, здавалось, зблиснув у неї погляд дивно. Пастир відразу перемінився.
— Я оцю беру.
— А решта?
— На біса вони мені треба? Собі беріть, як хочете. Я оцю бажаю.
— Ну дивіться.
Пастир повів юнку нагору, тоді, правда, спинився. Глухі удари чобіт об кам’яні сходи затихли. Постояв.
— Ну добре, давайте ще оту, — кивнув байдуже пальцем на вельми чистеньку і симпатичну чорняву дівчину
— Іди, — один із ченців штовхнув ту в спину.
— Христофоре!
— Так.
— Що з тобою за люди? Я їх раніше не бачив, — питає Пастир.
— Часи міняються, люди міняються, панотче…
— Ну дивись… Гарно розважитись бажаю.
— Та й вам не нудьгувати…
VІ
Кімната «нагорі» нагадувала невеличку копію інквізиторської палати тортур.
Взагалі тут ні диб, ні коліс не було, а був один лиш стіл дерев’яний посеред кімнатки тії кам’яної, із гратами на маленькій шибці та ще пак на столі лежав кинджал не кинджал — більше схоже на кухонний ніж.
Ще про кімнату тортур нагадувала невелика свічечка на сосновій дошці під стелею і, як та свічка горіла, чути було дух розплавленої смоли — воно чимось нагадувало ладан.
Ніж на столі був не тільки забруднений у густій чорній крові (що навіть не засохла ще з учорашньої «бурхливої» ночі), а ще й у здавалось, людській плоті — чи то шкіра чи навіть нутрощі.
Чорнява дівчина злякалась.
Ота маленька в каптурі нітрохи.
— Цілуйтесь, — Пастир задоволено посміхнувся і відійшов до брудної вицвілої стіни. — Цілуйтесь, вівці, чули чи ні? Гладьте, приголублюйте одна одну, я це люблю…
Чорнява була не на жарт перелякана. Вона потрапила сюди, зовсім не розуміючи, що на неї чекає. Інше ж, маленька дівчина в накидці — вона не була в цьому місці жодного разу, зовсім не могла знати Пастиря та його звичок, але все ж була абсолютно спокійна в цю мить. Вона скидає з голови каптур, демонструє хворобливу блідість обличчя та шиї. Виявляється, вона симпатичніша за першу, але та перша наче реальніша, живіша.
У незнайомки густе, темно-каштанове волосся, м’який овал обличчя, рівний кумедний носик, злегка припухлі губи, що виражають щось середнє між посмішкою і озлобленням. З-під накидки видно ніжну аристократичну шию та трохи такі ж тендітні та бліді плічка.
Маленька дівчина дивним безпристрасним чи то трохи здивованим поглядом вирячених оченят втупилась ув очі чорнявій шльондрі. Нахиляє повільно голову в один бік, тоді в інший, наче намагається щось розгледіти.
Щось дуже важливе.
— Як? — ніби так і не побачивши нічого в тих очах достойного уваги, питає Пастиря.
— Що як?! — той знервований.
— Як цілувати?
— Тобі що, сучко, пояснювати треба? Як усі — в губи!
Дівчина, розуміючи, кивнула і подалась уперед. Її погляд був таким же, але, здавалось, тепер абсолютно байдужий до шльондри навпроти.
Цілувалась незнайомка пристрасно та звабливо, ніби навіть важко дихаючи. Пастир був задоволений. Він уже навіть не просив, щоб вона обіймала чорняву і гладила їй шию.
— Тепер вниз, — командував він, — цілуй її в шию.
Дівчина зупинилась.
— Як?
— Що як, сучко?! — священик розсердився, бо його перервали на найбільш цікавому місці спостережень. — Цілуй як знаєш, а то прикінчу, хвойдо!
Пастир різко тикнув пальцем на брудний кухонний ніж.
— Як знаєш то як знаєш.
Дівчина стрімко відхиляє голову назад, відкриває рота і б’є зубами трохи нижче шиї іншій. Страшної сили струмені крові бризкають по цегляній стіні аж до стелі. Зробивши один скрик, шльондра падає нежива.