Пастир відступає до дверей — вони замкнені.
Дівчина витирає патьоки крові з губ, щік, шиї рукавом та зворотною стороною долоні.
— Це є головна ваша біда, люди, — ви не вмієте говорити недвозначно. Ви й думати недвозначно не вмієте. ПадЬ! — дівчина стомлено та роздратовано махнула рукою в бік священика, і той упав. — Євангеліє писали декілька людей, та й то написали так, що кожне з наступних поколінь розуміло його по-своєму. Де тут недвозначність?
Незнайомка була роздратована власне тим, що не могла відтерти кров.
— А хочеш?.. Зажди.
Пастир злякався до смерті, та навіть не рухався.
Далі він ошалів іще дужче — дівчина полишила марні спроби одтерти лице од крові, взяла зі столу ніж і просто здирала з обличчя ним шматки шкіри.
На їх місці швидко виростали нові, чисті, а відрізані миттю згнивали.
— Хочеш знати, як було насправді?
Дівчина присіла коло Пастиря, ніби хотіла пояснити щось дуже важливе. Раптом за спиною у панотця пролунав басовитий смішок. Незнайомка глянула туди і теж приязно усміхнулась.
Пастир обернувся.
За зачиненими гратами стояли в ряд ті самі незнайомі йому ченці з Христофором.
У Христофора, Пастир помітив, стирчали із рота ікла.
— Насправді:
«І вийшов Христос пасти отару свою, і вийшов, і пас.
І вивів їх на луки, і поїв з луків, і годував з луків, і рождав з луків, і число було їм чотирнадцять тисяч.
Аж росло число те і вдвоє, і виходив Христос сміятися до Іллі та аж до Отця, і був Господь.
КарА СполонЕ, КарА ВіднайдЕ, КарА Уб’Є.
Аж згубилась овця, і стало не чотирнадцять тисяч, що росли, а так же само, але на одну менше.
І пішов Христос у яри, і гори, і провалля, і цвинтарі, і могили, і шукав ту, і віднайшов.
Аж стало віднову чотирнадцять тисяч, що росло, і виходив Христос сміятися до Іллі, і був Господь.
КарА Є РаЙ.
А була овця від чотирнадцяти тисяч, що росли, хвора і знемогла.
І повів Господь овець ради неї у кошару, і був Господь.
Аж тоді ніччю спав Господь.
І не було Іллі, але ж був Господь.
Тоді вже почувся крик.
І забіг Христос у кошару до овець своїх чотирнадцяти тисяч, що росло число їх.
І побачив Господь, що хвора та з іклами овця.
І бачив, що іклами і зубами порвала інших.
І бачив, що стали інші з іклами і зубами.
І бачив, що накинулись на Господа свого.
І не було Господа Бога»[1]
Брудний ніж одним махом розірвав горлянку Пастирю.
VІІ
— Галю! Донечко! Ми думали, тебе вже й на світі білому нема! Ой Господи, дід усе село на ноги підняв — на шлях поїхали! Твої подруги з Пилипівки сказали, що тебе розбійники на шляху схопили!
Гарно вдягнена бабуся обняла Галю так міцно, наче ось-ось задушить, і плакала. Галя теж плакала. Максим зрозумів, що то, певне, Галина господиня.
Вони і ще декілька людей стояли коло чепурненько прибраного подвір’я, а поруч шумів хрущами й бджолами в охайних вуликах сад.
— З тобою все гаразд, Галю? Вони тобі нічого не заподіяли? Чи не поранена ти?
— Та ні, ні, тітко Горпино — усе гаразд. Ось цей добродій мене врятував.
— Ой дякую тобі, козаче! Хай благословить тебе Господь!
Бабуся кинулась до Максима з розпростертими обіймами, але той скорчив щось на зразок млявої посмішки й відмахнувся. Не подумайте, — це не був вияв благородства чи ще якихось високих почуттів. Просто Максим прекрасно розумів, що ще років із п’ять тому Галі було б краще потрапити до рук тих розбійників, ніж до його, Максимових. Усе це посміховисько, ліплення з нього героя посилювалося ще й присутністю тут (як це завше буває по селах) цілої юрби зівак та пліткарів, яких хлібом не годуй, дай тільки привід перемити комусь кісточки.
Максим ненавидів їх.
Ненавидів почесті.
Ненавидів тих, хто ті почесті справляє.
Він ненавидів усе це з тої самої миті, коли під одним польським провінційним містечком козацькі загони понесли його на руках, підкидаючи й викрикуючи «Слава!». Йому тоді хотілося згоріти під цим сонцем, що так сліпить його нечестиві очі. Йому хотілося кричати тоді, зараз, усе життя хотітиметься кричати тільки одне: «Кого ви славите, роде невірний?! Того, хто все життя вас зраджував, зраджує і буде зраджувати?! Того, хто табунами гнав ваших жінок і дітей у ясир?! Того, хто незабаром кине на криві татарські ятагани вашого гетьмана?! Та будьте ви прокляті! Навіки! Навіки! Навіки!»
1
Ксеня цитувала уривок із «Книги одкровень» — упирського святого письма. Мудрість цієї книги, за уявленнями кровопивців, була принесена з Міжсвіту — місця, звідки упирі й прийшли на землю.