— Ходімо на волю.
Місячне світло, що впало на очі князю, видало розширені зіниці звичного до дурман-зілля курця.
Кінець другого мотиву
— Так-так, побалакай мені, що тоді мовби дурман-траву не полюбляли — ще й як полюбляли, ліпше нинішнього! Та й чого ти, шановний, мене збиваєш знову? Сказав, курили, значить, курили. Я тобі не Гоголь, щоб карти плутати. Краєзнавець найшовся. Ото й файно, що домовились! Хух! А тепер, любі друзі, наберімося терпіннячка да й слухатимемо нові неймовірні історії про походеньки Безрідного та кумпанії, а слухати, повірте, є що. Тут тобі і про напад на монастир, і про знайомство з сотником, і про Чортів млин. От уже так зразу і страшно, що Чортів млин! Да най буде хоч і дідьків, ви зразу послухайте, тоді будете балакать. Ото ж — увага…
Мотив третій
Про сотника Вишневського, Чортів млин та декілька жорстоких убивств
«І многіє, государь, люди были в то время в церкви мужского полу и женского… великою радостью радовалися и плакали на радости»
І
П’яний конюх Путивльського монастиря Павло Чечет ледве-ледве вийшов зі стайні.
Ноги не несли.
Він зо дві години тому привіз до монастиря сувої матерії, якийсь харч та щось іще, проспався у стайні й зараз мав непереборне бажання якнайшвидше дійти додому. Власне, бажання те підсилювалося страхом перед суворою дружиною. Це була не новина для околиці — ось Павло приволочеться додому після полуночі, а на порозі його благовірна. І починається… Чолов’яга аж скривився, коли уявив собі це:
— Приліз! Приліз, свиня! О, падлюко, скільки ти моєї крові випив! Скільки ти здоров’я мого угробив! Та ти мою молодість угробив, виродку! Діти! Діти! Он подивіться на свого таточка — чи приніс він додому що?! Чи по гостинцю, може, вам?! Аж ні! Ні! Пропив! Пропив усе, супостат! Ой, людоньки, подивіться ж, що робиться! Ой леле, леле!
— Бр-р-р! — чоловік струснув головою. — Не діждеться! Я їй сьогодні сам усиплю! От прийду — і з порога: «А чи наварила ти мені борщу, дружинонько?!» А вона мені: «Який тобі борщ?!» А я їй: «А так, лярво! То зараз ти матимеш!» Щоб я та перед бабою пасував?! Не діждеться! Ось тобі!
П’яничка скрутив дулю так натхненно, що здавалось, ніби дружина стояла прямо перед ним.
— Ось тільки через кущики перелізти. Хвилинку. Ану, розступись, бусурмани! О бісові кущі! Та я вас зараз голими руками!
Заходився воювати з гіллям.
Продовжувалось те бойовище недовго. Зрештою він упав у канаву коло стежки.
Вдарився об щось м’яке на землі…
— Що воно?
Обмацав рукою.
— Дивно…
Розвернув голову — і його хміль умить розвіявся.
То була одна з монашок.
Мертва.
Між плечем і шиєю — широка рубана рана. Кров б’є ключем.
— Господи Вседержителю, спаси і сохрани! — п’яничка хреститься і чимдуж скоріш відповзає з того місця на четверіньках.
Тільки тоді його погляд падає на майданчик перед обителлю — там із дюжину людських тіл на снігу.
До дверей наближаються постаті в чорних киреях, із довгими блискучими мечами. Один із незнайомців зовсім близько від Павла.
Той навіть бачить на лезі меча патьоки крові…
ІІ
Сотник Архип Савич Вишневський був надміру огрядним, приземкуватим чоловіком із округлим, здавалось, завжди осяяним тупою посмішкою невігласа обличчям. Вишневському тоді було літ під шістдесят, і він, як будь-яка людина його віку, був трохи слабий, як і будь-який колишній вояка, — трохи скалічений і, як будь-який високопоставлений невіглас, — невігласом з великої літери, тупим і самовпевненим.
Була у сотника сім’я — ще товща за нього, неповоротка, як копиця, жінка Мотрона, котру сотник лупив безбожно з будь-якого приводу і без привода, необачливий син Кость, який здався під час визвольної війни полякам через переляк і, певне, вже згинув десь; та дочка Катерина Архипівна, як її сотник любив величати — красива, мов ружа, і гордовита, мов, певне, більшість юних сотниківен того оспіваного романтиками часу.
Сотник мав дебелі статки, а хотів заполучити ще набагато більші й здобував ті статки стрімко, усіма мислимими і немислимими засобами. Крім здобуття статків, він ще вважав справою честі боронити неньку Україну від усіляких там ворогів, а яких саме — то вже справа окрема, сказати б, політична. Але не лякайтесь, не лякайтесь, шановні, обсягам тії політики, бо вміщалась вона в голові сотника цілком, при цьому ту голову не вельми обтяжуючи: рядків зо два, не більше, отакого приблизно змісту: