«Ляхів і татарву — на м'ясо!»
От.
А мо’ й менших — це залежить від того, скільки сотник у цю хвилину випив і яким розумним хоче здаватися в очах товариства-добродійства.
Хто його зна-є!
У поглядах, скажімо так, міжнародних відносин Вишневський являв собою ні рибу ні м'ясо, а скоріше всього — нічого не являв, бо свинячий мозок у його свинячій же статурі сих поглядів просто не вміщав.
Як і в будь-якої свиноподібної істоти, між громіздких розмірів сотника зусь віднайдеш щось справді людське.
Двадцять другого числа холодного місяця грудня вранці верст за десять від села, закутавшись у просяклий потом та брагою кожух, на завірюсі, сотник Архип Савич Вишневський стрічав Бутурліна з послами, стрічав би хлібом і сіллю, та на такому морозі дзуськи, то ж обійшлись.
Сотник був вельми радий.
Сотник довго кричав, підкидаючи шапку, до постатей на горизонті: «Слава російському народу!», доки не охрип.
Архип охрип — ну не сміх хіба?!
Сміх був, правда, пізніше, незадовго по прибуттю віровідступника та зрадника Максима «Махмеда» Безрідного до підконтрольного сотнику села, а саме влітку 1658 року, коли Виговський розгромив повстанців на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем. Тоді, скоріше за все, дісталось і сотнику, і його козакам, і селу, та невдовзі опісля того все знову повернулося на свій лад, бо путі Господні воістину були і залишаються несповідимі.
Та це вже опісля і зайшли ми, шановні читачі, доволі далеко, і втрапили, мабуть, як мовилось у тутешніх селах, пальцем геть у синє небо.
Згадка про те, як охрип Архип, тут нітрохи не зайва і не являє ніякою мірою красивий стилістичний пасаж — вона саме до ладу приходиться і дає пояснення багато чому.
Зокрема відданості Архипа Савича московському царю. Але про це — опісля.
ІІІ
Маленький-маленький вузличок на руках Івана — його рідна донечка. Він погойдує немовлятко коло грудей лагідно і вміло. «Це моя кровинка», — думає він.
Похолодало.
Скоро зима.
— Виростеш велика-велика, і будеш жити щасливо-щасливо, не так, як ми з мамою… Ой доню, доню…
-
— Забарилась наша мама, сонечко, вже б мала прийти.
Далеко за полуніч.
ІV
Чоловік із п’ять на воротах, реєстрові, здається, козаки над чимось голосно гиготали. Максима навіть не помітили.
— Мені до старшини, — кинув він їм. — Пропустіть.
Не пускають. Один глузує, плюнув Максиму під ноги.
— Пропусти, кажу.
— Ти що, не чув?! Не можна!
— Зараз ти почуєш.
Максим рухається в бік воріт. Воїнство хапається за шаблі. Але несподіваний нападник підіймає праву руку вгору долонею до сторожі, рвучко повертає кисть. Козаки на воротах захитались і відступили.
Двоє впало у траву.
Максим мовчки пройшов повз них на подвір’я.
У світлиці старшини темно-темно. Вишневський завбачливо завісив усі вікна. Сам лише вогник під образами у лампадці з червоного скла пихкотить. Старшина за столом, Максим навпроти.
А на столі псалтир, чорнильниця, перо і декілька прикрас із діамантами.
— Що саме ви хочете? — при виді коштовностей Вишневський помітно пом’якшав.
— Ну, будови якісь, на перший час, хазяйство, поле, клуню там, а ще — млин, щоб усе як годиться.
Псалтир, ікони на покуті — Максиму незатишно.
Хрести на балках і над входом якимось відомим лише йому чином поєднуються і ніби виштовхують із будинку.
Хата ще до того ж і освячена.
— Усе зробимо, шановний, — запевнив сотник.
Максима нітрохи не дивує його піддатливість. Зрештою, звідки тому підпанку знати, що заради сих коштовностей (за які він зараз так розпинається) Максим порізав татарським кинджалом шістнадцять чоловік у одному польському маєтку? Шаблі навіть не витягував, бо були там переважно жінки та старі.
V