Князь проходить коридорами родової фортеці. Думає про колишнє життя і про майбутнє. Дев’ять чоловік його витязів зі смолоскипами — поруч, коло стіни.
Місячна ніч накрила Карпати.
Князь у звичайній козацькій одежині — жупан, шаровари, сорочка. Із люлькою в зубах. У люльці замість тютюну пихтить дурман-зілля. Князь вдихає таку кількість того диму, що звичайна людина померла б від одного його запаху. Він курить, щоб не спати.
Не спить Топеш уже багато років.
У підвалах таємної інквізиторської тюрми його відучили спати.
Князя там клали на лаву і міцно до неї прив’язували, потім ставили над ним варту, що час від часу змінювалась. У руках вартовий мав маленьку замашну сокирку, і, тільки-но Топеш поринав у сон, наносив йому важкий удар тією сокиркою по черепу.
Череп ламався.
Кожного разу.
Потім кості швидко зросталися, але біль був незносимий.
І знову сон, знову тріск — навпіл або навхрест…
Під час втечі Топеш повбивав вартових одразу, а священика — автора тієї задумки — забрав із собою. Подейкують, що через місяць чи два упир розіп’яв панотця на перевернутому хресті аж у самому Ватикані.
— Старший!
Луна прокотилась через увесь похмурий коридор.
— Так, государю!
— Ті полки, що лежать на кордонах між Румунією та Україною…
— Уже підняті, ваша величносте. Вони готові…
Запала мовчанка. Князь сперся на перила балкону. Погляд його сягає далі й далі. Закрив очі. Витер обличчя рукою.
— Путивль, кажеш?
— Так, государю!
— Далеченько… Що там із тими полками?
— Мало. Мало вояків. На легіон ще не тягне. Забиваємо резервістами, та ладу з того нема. Резервістів виходить майже половина. А мова ж про один із двох більш-менш вцілілих легіонів.
— Як так вийшло?
— Важко знайти місця поховань. Старі мапи та позначки знищені людьми або природою. Нових, звичайно, ніхто не робив. Та й тим, якими ми користуємось, декілька сотень років. За цей час поховання переносились, змінювався ландшафт. Інколи, навіть надибавши поховання, ми виявляємо по сто-двісті розритих пустих могил. Старі людські цвинтарі, що утворювались круг поховань, часто виявляються знищеними, зарослими лісом або ж затопленими на дні водоймищ. У цьому випадку можна вважати їх непридатними, бо вода вимивала врешті тіла на світ…
— Що з резервом?
— Резерв не держиться купи. Грубо кажучи, у складі «Жайвора» повинно бути не більше половини резервістів. Воно десь так і виходить, але боєздатність такого легіону низька. Та й це ще не головна біда.
— Яка ж головна?
— Уся шляхта винищена. Легіонами нікому командувати. Без шляхти легіон недієздатний.
Топеш глянув у вічі витязю.
— Зовсім немає шляхти?
— Лише пані Ксеня, але ж ви її відсторонили від командування.
— Я не хочу її підставляти під удар. Зараз усе це дуже небезпечно.
— Так, я розумію, але всі інші просто легіонери або чернь. Навіть підручних залишилось купка.
— Вінчайте легіонерів, хай плодять шляхту.
— Сміття то, а не шляхта.
— У тебе є краща думка, раб?!
— Ні, мій князю, вибачте.
Князь востаннє глянув на залите місячним сяйвом нагір’я.
— Збираймося, панове, треба йти. Ми ще сюди повернемось, але пізніше, як надійде слушний час. У путь, панове, до Путивлю ж неблизький шлях.
Чорні тіні упирської зграї стрімко промайнули в нічному небі Трансільванії.
Легіони бувають декількох різновидів, але основні з них:
— великий (ударний) легіон;
— малий (кишеньковий) легіон, або «Жайвір».
Великі легіони можуть нараховувати близько мільйона бойових одиниць (знаменоносців), і діють вони у зв’язках з іншими такими ж у складі групи армій. Призначені тільки для великих битв. Великі легіони розвивають швидкість, близьку до швидкості звуку, але є дуже неповороткими. Жайвори більш ефективні в локальних конфліктах, ніж великі легіони. Ці бойові структури вміщують у собі близько десяти тисяч воїнів і є дуже маневреними. Діють порізно один від одного, але з урахуванням взаємної координації руху. Характерною відмінністю між жайвором і великим легіоном є те, що його бійці, на відміну від знаменоносців, п’ють кров під час битви у необмеженій її кількості.
ПРИМІТКА: Попри поширену думку, упирі все ж не читають думок (за винятком думок інших упирів, згори донизу за ієрархією). Вони читають кров. У людській крові (живій і мертвій) міститься велика кількість інформації про її власника. Якщо кровопивцю дати понюхати хоча б невелику кількість «живої води», він зможе повісти дуже багато про особу, в якій вона «текла», про її характер, звички, національність, стать, віросповідання, минуле, навіть настрій у дану хвилину.