VІ
Максим сидів, підперши голову рукою, і слухав сліпого бандуриста. Він ще з дороги побачив гурт, що зібрався на обочині, і звернув коня туди. Під похиленим тином прямо на землі сидів, склавши сухі, як тріски, ноги, сивий дідуган із суцільними більмами замість очей. Поруч стояв хлопчик-поводир років, може, десяти. Дід витинав добре знайому Максимові стару козацьку думу.
Ну не жарт хіба?! Хоч стій, хоч падай. Максим глянув на свою поношену одежину якось навіть винувато, одійшов од гурту гарно прибраних дівчат. Гарно не гарно, а все ж краще за Максима…
А змій його матері!
Максим присів навпочіпки й запалив люльку. Думав про своє, тоді глянув чогось на бандуриста — який він страшний, наче живий мрець, худий та паскудний! Ото одна в нього відрада — бандура та нещасна, глянь, як пестить її шию, стан, наче у свої молодечі роки перше кохання, козачку яку чорноброву.
А змій його матері!
— Іди вже, співако! Одславував…
Максим піднявся, витрусив безцеремонно попіл серед гурту, затоптав ногою і сплюнув туди. Тоді витягнув щось із торби — кинув у перевернутий догори бриль перед бандуристом. Узяв коня за вуздечку.
— Скажіть, шановні, а де тут колишній панський маєток?
— Маєток, кажеш, хлопче? — одізвався якийсь дідуган, якому було вже, мабуть, років зі сто і якого тримали попід руки два хлопчаки, — та знайти маєток воно й не штука, одначе ж нічого тобі, хлопче там, окрім лиха, на свою голову молодечу шукати. Повір слову старого мудрого панського прихвосня. Та садовіть, садовіть уже мене, вишпендики, і не скальте зуби, давно то було, хе-хе. Колись малим іще служив я в того… та де ж до біса, тьху на помині, не в того шляхтича, а ще, мабуть, у його батька чи й діда, а трясця моїй довбешці, зовсім спаскудилась. Так от слухай, хлопче, таке…
Дід сів коло того ж місця, де хвильку тому сидів бандурист і повів Максиму стару, як світ, казку.
— От як прийшов Хмель у наші краї, і ок лихій годині ляхів повиганяв! А наш-бо пан не пішов. Не пішов, сучий син! Страшний він був чоловік, їй-бо! Страшний! Вікна його будинку прямо на шибеницю в дворі виходили, і він дивитись любив, як теліпається мрець на тій шибениці. Із самим дідьком, старі люди кажуть, він знався. От. То що ж — прийшли козаки і там його на тій шибениці й почепили. Він тільки одне сказав перед смертю: ніхто, мовляв, після мене в моїй оселі не житиме і майном моїм користуватись не буде. Ото сказав і здох, падлюка. Та ж через який час рішив сотник наш чи то Вишневський, чи хто то був тоді, га, дітвора? Хто був, скажіть? Та що там ви в чортової матері знаєте, шмаркачі! Так от, поселився сотник там — дзуськи! Рівно опівночі в будинку плач жалібний чується і ще клямка дверей — цок-цок, цок-цок. Отакої! Збрів відти наш сотник ік скорому часу і слід схолов. То й нехай. Маєток нехай пустує, а млин же такий, що в усій окрузі нема. Ну не пропадати ж добру! Зіслали туди мірошника Панька з нашого ж села, так що ти думаєш? Вранці знайшли мертвого. А мій кум Пилип, що там живе недалечко, запевняв, що особисто чув, як у млині теї ночі Панько із самим чортом розмовляв і наче лаявся голосно. Ото. Так що я тобі, хлопче, не раджу в те місце йти. Прокляте воно.