— Одчиняй!
Засув упав додолу, і двері відкрилися.
У млині суцільна тьма.
Худий чолов’яга у ляських шатах пройшов до столу, скоса поглянувши на гостя.
— Хліб-сіль! Чи як там у вас, коротше — чим багаті.
— То це ти, значить, чорт?
— Маєш сумнів?
Максим не мав, з огляду на те, що вже зрозумів, чого кроки пана такі важкі та голосні.
— Дак… Із чим до мене прийшов, чаклуне? Я по очах бачу, що чаклун. Із чим, питаю?
— Сам знаєш, із чим, — козак присів за стіл навпроти пана.
Пан нахилився до Максима, глянув йому в вічі, стримав довгу паузу. Максим, як і там, під млином, перебирав старі потерті чотки блідо-блакитного кольору.
— Хочеш, щоб я тобі своє помістя, бидло православне, оддав? Що я тут уже після смерті років десять сиджу, а до смерті ще більше!
— Православне… — гигикнув Максим, перебивши пана.
— Багато вас таких розумних відси трупами потягли. Завтра… — пан захрипів ще дужче, тикнув на козака пальцем. — І тебе падло, потягнуть! Чого захотів! Маєток мій? Моє царство?!
Козак нахмурився. Перестав перебирати намистини, а все ж дивився на них. Тоді намотав туго на руку. Глянув у вічі пану.
— Не ддаси?
— А ось! — пан скрутив дулю прямо перед носом козакові.
— Ну добре…
Безрідний одвернувся, відпустив один виток намиста.
— А так, суко?!!
Рвучко скочив з-за столу і хвисьнув намистом пана по морді.
Намисто ще в повітрі запалало матово-блакитним і при ударі навколо бризнули шматки шкіри та м’яса з панської щоки. Пан схопився за скривавлену щоку і хотів, певне, щезнути, бо став уже наполовину прозорим. Де там! Максим вигукнув особливе слово, і пан застиг на місці.
— Ну а тепер побалакаємо!
Одпустивши чотки повністю, Максим заходився лупити ними пана, лаючись при цьому по-турецьки. За якусь хвилю скривавлене місиво гепнулося зі стільця додолу, дико заверещавши.
Та це ще був тільки початок.
Парубок натягнув чотки на обидві руки, прокричав своє «аллах акбар!» і вже палаючим плетивом обмотав шию нечистому.
— Ну, душись, гнида!
— Не треба! Я згоден! Згоден!
— Та на біса ти мені тепер здався, бісовське отродіє!
Максим накинув ще два мотки на попередні. Аж зціпив зуби од злості, коли затягував.
— Я…дам усе… все…у тебе буде все до ладу… урожай….скотина…все…
— Урожай, кажеш? На, пес смердючий, їж свій урожай!
— У-у-у-у! Все оддам!
— Ану знімай, сука, прокляття!
— Ні!
— Ні?!! Ну тоді здохни!
Максим наступив на купу скривавленого м’яса.
— А-а-а! Б-Е-Р-І-Т-Ь М-О-Є Д-О-Б-Р-О!
Враз приміщення засвітилось блідим сяйвом — стало видно, як прогнилі дошки перетворюються у нові, свіжі, як кудись зникає пил, бруд, павутина, аж легше стає на душі.
— Пусти, — простогнав шматок м’яса.
— Ага, зараз же! — Максим зняв чотки, видихнувши, перехрестив нечистого. — Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!
Чорт здригнувся і перетворився на купу попелу, який за мить і сам хтозна де й дівся.
— Ну, так уже краще! — усміхнувся козак.
ІХ
Топеш крокує до маєтку хранителів доволі швидко, зважаючи на його неміч. Він страшенно занепокоєний. Сторожа вітає його здійнятими у бік обрію руками.
Не час. Зараз не час.
— Що тут?
— Усі мертві, ваша величність. Мала людина ще дихає, але теж ось-ось помре.
— Ведіть мене до неї, швидко!
Провели.
Топеш схиляється над полячкою. Вона помирає. Із рота ллється кров.
— Хто? — терзає її за плечі.
— Хто?!
— Б…б. ез…
— Хто-о!!! — Топеш наче сказився.
Дівчина намагається вимовити ім’я. Бризки крові летять Топешу в лице..
— Без…з…рід…ний…
Починає йти сніг. За вікном курної хати повіває легенький вітерець і хитає стареньку фіранку.
— Спи, донечко, — Іван колисає дитину. — Спи.
Уже скоро має настати ранок.
— Де ж це наша мама? — непокоїться батько.
Аж раптом стукіт у шибку.
— Пилипенко Іван? — гукають.
— Так. Що вам треба?
Надворі мовчанка.
«Мирослава наказувала не відчиняти в таку пору», — думає Іван.
— У цьому вже немає потреби, — чується за вікном. — Ось тобі подарунок від неї!
Шибка із брязкотом розбивається, і через неї в будинок влітає якийсь волохатий комок. Падає в кут.