У Софії дзвеніли дзвони…
Причепилися до мене — розкажи жахалку і все тобі. Наче я який сільський Стівен Кінг — жахалки розказувати. Хоча…
То все Світланка. Вона на такі справи охоча — щось про людожерів у газеті вичитала й давай. Та в неї не вийшло нічого — не вміє вона людей жахати. Сміху було та й годі! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмієш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмію… Ото моя тітка було — ще як у школу ходила, нарозказує бабиних переказів, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вія… Страх та й годі — вночі заснути не можна!
Стривайте…
Є одна казочка — ще з діда-прадіда переказується. От я вам і повім.
Слухайте, товариство!
Ніч же ж яка — саме для жахалок.
Горить купальське багаття, потріскує — о пів на другу ночі. Небо чисте-чисте, кожну зірочку видно. Навіть молодь порозходилась. А ми, школярі, сидимо тут, коло Ріпоччиного ставка — хороше так! Гріє багаття, соловейки потьохкують — краса! Світить місяць над полем колгоспним, що степом колись було, а там, далі-далі на Юрівку Роменським шляхом могилу серед степу того видно. Осіла та могила — перекопали, стовп електричний поставили, наче горбик просто. Тільки місяць схили її ясним світлом омиває.
Та по степу ген-ген видно…
Слухайте, товариство.
Як називалося те село?
Якщо чесно, я не знаю, як воно називалося.
Знаю тільки, що таких Богом забутих сіл та хутірців було на нашій землі в епоху Руїни безліч. Вони простягалися суцільним шлейфом із побілених хатинок під солом’яними стріхами, курних шляхів та вишнево-яблуневих садочків від Переяслава до Путивля чи аж до самої Полтави.
По всій Слобожанщині.
Тихими літніми ночами там чувся понурий гавкіт собак та квакання жаб у болотах.
Близько другої години у хащах заходились піснями соловейки, а вже ближче до ранку їх змінювали перші заспані півні в курниках.
Люди там жили майже такі, як і ми.
Нудьга в них була, а не життя.
Були ляхи — прийшов Хмельницький, був Хмельницький — прийшли москалі. А скільки ж іще своїх синочків-пропасників, гетьманів і підгетьманків, продажного козацтва, отаманів, сотників, полковників, розбійників, грабіжників і вбивць терзало цю нещасну землю і людей на ній.
Боже борони! Боже борони і не приведи!
Мені інколи здається, що наш обласний центр названо не на честь трьох безглуздих торбин, знайдених між дубів і осик якимось волоцюгою чи царським прихвоснем на тому місці (а потім внесених у такий же безглуздий герб).
Ні, не на честь тих бездушних предметів.
Названо його так на згадку про безмірний сум, пролитий на могилах чиїмись матерями, сестрами й дружинами. Сум, пущений на вітер димом із люльок тисяч бурлаків, безпритульних козаків і кріпаків, без дому, без сім’ї, — кривавий, без долі. Сум, який викрикували у пустоту сотні п’яних бандуристів і лірників на безлюдних розпуттях. Сум, який міцно, міцно вкарбувався у цю землицю зливами крові її синочків і донечок, пролитої під час боїв і грабунків, тортур і самогубств.
Боже борони! Боже борони і не приведи!
Має та земля бути сумною, і має те місто зватися Суми.
Сумна і нудна місцевість…
Тяглися чумацькі обози, як зараз бачу, ген-ген за обрій…
Ось ідуть вони, худі й змучені чоловіки, такі ж худі й змучені воли тягнуть їхнє нехитре майно. Ось слабкий хворобливий голос виводить пісню.
Заходить сонце. Розпекло небо червоним.
Тінь прошмигне — лис чи бабак.
А може, орел степовий.
Нудьга!
Ось везуть одного на підводі — хворий. Хоче щось сказати, та не може — вуста ворушаться, а голосу нема. Вдихнув повітря на повні груди і спустив дух — усе…
Ідуть…
Але це я щось захопився.
Все це ви можете з більшою користю для себе прочитати в підручниках історії. Просто і чітко. Без моїх вигадок та надуманого романтизму. Все-як-по-бук-вах!
А я розказую народний переказ. Так, просто — переказ! Така собі маленька частинка нашого небідного на перекази фольклору.
Ото ж їхав якось тими курними шляхами, оминаючи чумацькі обози, дехто Максим Безрідний. Для нас зараз вистачить знати те, що він сам, колишній запорозький козак, мав проте ще небагато літ, десь до тридцяти, і шрам на лівій руці. Дебелий такий шрам, здалеку видно, хоча сам Максим той шрам старанно намагався від сторонніх очей сховати. По вигляду був він незаможній, може, що і встиг награбувати в розбоях, та мало. А от по торбі за плечима (незавидній, сказати б, на вигляд) — інша річ. У торбі тій були такі коштовні прикраси, оздоблені діамантами, що і сама цариця у всій своїй славі не надягала, не те що яка тутешня дівка. А ще монети золоті та срібні. Чаша якась, сапфірами та смарагдами оздоблена. Ой леле! Та там цілий статок!