Одне погано — гидко від того статку тхне.
Кров’ю тхне…
Мотив перший
Про таємничого козака, прекрасну пані та нечисту силу
«… зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою громадянською війною.
… цар не виправдав надій України»
І
Та коли вже ті щедрувальники порозходяться?!!
— Іване! Іване, ой леле — трясця його матері! Піди накричи на тих бісових дітей, хай хоч у нас під вікнами не горланять! Іване! Ти чуєш чи не чуєш?!! Іване!
Парубок схилився над столом — читає псалтир. Майже бурмоче ті рядки, як заклинання. Хоче вкласти душу в сухе стрясання повітря.
— То ж Новий рік, мамо…
— Який Новий рік?!! Який мені в чорта Новий рік?!! Понабивають черева, понапиваються, як свині — ото Новий рік?!! Ото празник?!! Та ще в мене під хатою лементувати?! Да аби мене ноги носили, я б і сама їм пельки позатикала! Тьху! Нечестивці!!!
— Ма!..
— Шо ти мені мамкаєш, щеня?!! Яйця курей не вчать, сучий ти сину! Ти його ростиш, ростиш — пестиш, як воно ще поперек лави вміщується, а тут — на тобі!!! Та я тебе, анчихристе!..
Через хату полетів шматок глини з печі і влучив хлопцю прямо в шию. Навіть дуже боляче, якщо враховувати немічність його старої паралізованої матері.
— Анчи-хрисс-сс!.. — баба горлала щось зовсім малозрозуміле, але з такою люттю, що аж ставало трохи страшно.
Хлопець устав.
Ви не уявляєте, як йому все це набридло.
Її розбив грець уже років зо три, а вона все не вмирала й не вмирала. Не лякайтеся цієї думки — «Не вмирала…». Не вмирала… Бо Іван Пилипенко — звичайний сільський коваль і глибоко порядний син — хотів смерті своїй матері. Не будьте ошелешені — таке життя. Він намагався її не помічати, бути ніби осторонь, бути чужим у цій домівці… У цій долі…
Страшна й зла людина його мати — так казало все село, добавляючи — відьма. Так вважав і сам Іван.
Він уже давно осторонь.
Осторонь самого себе.
Все життя коту під хвіст!
Все.
Він, Іван — ніхто.
— Чого ти рипаєшся?!! Чого? Пір’я піднімаєш?!! Ще всиплю! Ще!
Хлопець уже не слухав матері.
Втупився очима в псалтир і відчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.
Ще трохи, і вона лусне.
Ось уже не видно церковних розписів у пошарпаній книжечці, і губи шепочуть геть не те:
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Суворо в такт молитвам…
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Вона сьогодні прийде.
«Боже, їй же холодно! Надворі такий мороз…»
— Ні! Їй не холодно, — відповідає внутрішній голос. — Їй ніколи не холодно, їй ніколи не боляче, їй ніколи…
«Мовчи!» — Іван.
— Глянь — уже полуніч! Дивись на двір — уже полуніч!!! — внутрішній голос, псалтир…
«То й що? Мало хто швендяє після полуночі!» — Іван.
— Ти знаєш, що для когось це — ПОЛУДЕНЬ! Ти знаєш, що таке НЕЧИСТЬ!!! — внутрішній голос.
«Вона мене ЛЮ-Ю-Ю-БИ-И-И-ТЬ!!!»
— Вона — мрець!