ІІ
Максим Безрідний щосили гнав коня курними шляхами Слобожанщини, оминаючи чумацькі обози й наспівуючи при цьому свою улюблену дурнувату пісеньку. Вже вечір скоро…
Ех…
«Сірко був неправий… Неправий…» — одна ця думка вже битих дві доби обертається в похиленій козацькій голові.
«Сірко був неправий!»
«А мені байдуже! Най ганяє татар по Дикому Полю, упивається самогоном і розказує онукам побрехеньки про характерників! Літ так через десять… Якшо доживе… Сірко сліпий, глухий і дурний, якшо не баче правди. Якшо не хоче продерти свої п’яні очиці і вгледіти розрухи та безчинства козацької старшини — сотників і полковників! Чим були хужі ляхи від цих хрещених бусурманів?! Та яка до чорта різниця?!! Ні я, ні Сірко вже їм ладу не дасть, а надто його прокурене та пропите зборисько волоцюг під пишною назвою — «Запорозька Січ»!!! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сплюнув і вдарив по стременах. Він наче тікав, і наче за спиною була ціла орда татар чи вся польська армія з королем на чолі. Коло обочини ледь-ледь не скотився в яр розбитий чумацький віз — чоловік із п’ять у зашморганих сорочинах розвантажували з нього майно і намагалися підняти.
— Аллах акбар!!!
Максим на ходу, не спиняючи коня, із силою потягнув за вуздечку і не те що перескочив — перелетів над юрбою людей.
Ззаду почувся якийсь скрик і брудна мужицька лайка.
«Бісові діти… Я б вам голови на оці шаблі посадив! НА ОЦІ!!! Стали серед дороги…» — то подумки, не вголос. Максиму не до цього. Він роздратований.
«Сірко був неправий…»
«Сірко був неправий…»
Затягнув голосніше — він завжди особливо натхненно співав у задумі. Дивно навіть — зазвичай люди, співаючи, входять у якийсь особливий стан — наче порожнеча в голові, ні думки, нічого тобі. Але ж не в Максима — у нього все не як у людей. Взагалі дивний він якийсь…
Ви думаєте, тому таємничому запорожцю не однаково, що робиться зараз на Україні? Я так не думаю. Йому чхати хотілося на все це вже багато-багато років: «Сірко? — Пішов к бісу! Товариство-добродійство? — Ок лихій матері! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сильно струснув головою… Схоже — відігнав якусь думку…
Ой калино-калинонько, сохнеш над водою.
Сядем поруч — я посохну разом із тобою…
Смиконув коня вправо, погнав у чистий степ…
Б’є висока-висока ковила по обличчю…
До обрію — червоні маки…
Ввижається кров…
То кров.
— То кров, курінний, КРОВ!!!
— Не кров, Максиме, — не кров! То маки…
— Татари! Татари! — чути десь іздалеку. Просвистіла стріла над вухом…
— То КРОВ!!!
Удар по обличчю…
— Та схаменися ж, хлопче! То не кров!
Справа і зліва шумів бій. Лінію оборони прорвано.
Максим підіймає шаблю.
— А — а — а!
Вершники на низеньких конячках летять у траву. Кров бризкає по обличчю, сорочці… Стікає з шабель…
— А — а — а!
Кров — бусурманська нехрещена кров, нічим не різна нашій, квартами вливається в бездонний океан під ногами. Ось він уже по пояс. По шию. Хлопець падає і захлинається, тоне в ньому — у тій безмірній людській крові…
Дим над Диким Полем, дим…
— А — а — а!
… І тільки люди на шляху швидше й швидше підганяють волів, коли бачать невисокого козака, що жмуттям січе двома шаблями дикий мак серед степу…
Дим над Диким Полем, дим…
А хрін тобі, а не душу…
А не душу…
ІІІ
Чогось та могила Нехрещеною звалась. Чого — хтозна. Так ото повелось із діда-прадіда. Спитай у кого з тутешніх: «Що ото там чорніє?», кажуть: могила, що Нехрещеною зветься». Усе. Ні відняти, ні додати. А так — усе як деінде. Хіба що дівчата з вечорниць ітимуть — «Бр-р — Нехрещена! Тьху!» — під ноги… Або який кум від куми п’яненький плестиметься, гляне — перехреститься. Ото хіба… А так — чи знатиме подорожній, що там спочинок знайде у годину пізню, ніби то Нехрещена могила?