— Спати треба — пізній час уже. Іти зараз не можна — воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…
Кинув на вогнище землі та запалив люльку. Тоді вийняв із піхов шаблі. Поклав коло себе.
— А що то в вас чудні шаблі такі? Та дві…
— Та… Шаблі як шаблі… Спіть.
Молодик висунувся з-за хмар і осяяв увесь степ аж до далеких боліт. «Скільки то нечисті там шугає в годину цю?..» — подумав козак. Відігнав думку.
— Скажіть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбійників самі розігнали?
— Та спіть уже…
…Дим над Диким Полем, дим…
Максим жене коня степом у бік татарського війська, що стрімко наближається. Він не знає, що там попереду — скаче і скаче, він не знає, що приречений, не знає, що Степан разом із загоном давно вже кинувся навтьоки.
Він не знає, що залишився сам…
Орда летіла, як вихор.
Як суцільна всепоглинаюча курява над обрієм.
Як дим над Диким Полем.
Чогось пригадалися батькові коні…
Як батько вмер, то жеребці та кобили зі стайні переломили загорожу — кинулись у відкритий степ. Ніхто їх не ловив, не припинав, не пас. Вони так і ошивались тут коло хутору багато-багато років.
Табун виріс, здичавів…
Декілька десятків диких коней — як живий пам’ятник померлому батьку в безмірному степу. Такий же стрімкий і вільнолюбивий, як і його козацька душа…
То була улюблена батькова пісня.
Максим пам’ятав тільки ці рядки, хоча ні — пам’ятав повністю, але була та пісня настільки сумною, що просто душа відмовлялася згадувати її слова. Ось як звучали вони:
Так воно і сталось…
Ось вони — батькові коні — мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства…
Мати ходили дивитись на тих коней літніми вечорами й плакали.
Ось вона — перед його, Максимовими, очима, ще молода жіночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падає на коліна — захлинається слізьми…
— Андрій! — кричить до табуна. — Андрій! Чого ж ти мене покинув, Андрій?!!
Чого вона зве коней іменем батька?
І раптом чудо — дикі норовисті коні, які за півмилі не підійдуть до людини, обступають маму, труться мордами об її плечі — наче підіймають із землі… Вона встає, обнімає стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батькові — шкапа нагинається до мами, хилить голову — закриває очі. Здається, що плаче разом із нею…
Максим бився, як звір, із звірячою ж люттю і ненавистю до ворогів.
Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а він усе ще сік і сік…
Навіть коли шаблі в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повітрі, наче тримаючи рукоять…
— Бійся не тих, хто погубить тіло, але ж тих, хто погубить душу…
— А як це, учителю Тарасе?..
— Ех, хлопче — краще тобі не знати…
Очі вже майже не бачать нічого…
Ось-ось свідомість втече і забере з собою залишки душі…
Скривавлені уста вже не кричать — шепочуть:
— … не… ду… шу…