Выбрать главу

- Ми ж у лазаретi.

- А не в таборi?

- Кожний порядний концтабiр має свiй лазарет.

- Ми в концтаборi?

- Так. Ти вперше тут?

- Вже був.

- Я теж.

- Але за що тобi укол?

- Суум квiкве. Ти знаєш латинь?

- Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.

- Тебе судили?

- Так.

- Отже, ти засуджений до страти?

- Нi. Я "бомба-генерал".

- Ти "бомба-генерал"?

- Так.

Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.

- Ти втiкав? - порушив мовчанку поляк.

- Так.

- I вони поранили тебе?

- Так.

- Ти можеш не боятися укола.

- Я й не боюся.

- Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.

- Я не одужаю.

- Звiдки ти це знаєш?

- Я вмру.

- Дурницi. Скiльки тобi рокiв?

- Двадцять.

- В цi роки не страшнi нiякi рани.

- Однаково я вмру.

- Ти ще можеш вижити.

- Нi.

- Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин - i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi - крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?

- Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.

- А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?

- Я офiцер.

- Ти офiцер?

- Так.

- Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?

- Ти схожий на смiливу людину. I ти - смiливий.

- Колись я був справдi смiливий. I дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.

- Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?

- Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.

- Ти не здався?

- Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?

- Так.

Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:

Збєгач за єдним клейнотем пустинє,

Iшьч в тонь за перлон о цуду уродзi,

Ажеби по нас зостали єдинє

Шьляди на пяску i кренгi на водзє.

[Польський вiрш має такий переклад:

Ради клейнода збiгати пустиню,

Тонути ради перлiв, щоб тодi

Лишився спогад пiсля нас єдиний:

Слiди в пiску i кола на водi. - ред.]

- Слiд у життi - от головне! - тихо промовив Андрiй.

- Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? - здивувався Єжи.

- Вiн уже лишився.

- О, якби то воно було так!

- Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.

- Борцям же ж,..

- А ти хiба хто?

- О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам... коли б вони були в мене.

- Ще будуть.

- Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.

- А я й не заспокоюю. Ти повинен жити - от i все.

- Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.

- Хто не хоче вмерти, той не вмре.

- I ти не вмреш?

- Нi.

- I я?

- I ти теж.

- Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, сказав Єжи.

Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.

- В мене нiколи не було брата, - сказав поляк, - але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?

- Андрiй. Андрiй Коваленко.

- Ти з Росiї?

- З України.

- Ти бачив Днiпро?

- Я вирiс бiля нього.

- А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?

- У мене е кохана в Саратовi.

- Де це?

- В Росiї, на Волзi. Чув?

- Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.

- Побачимо.

- Ти ж сказав, що вмреш?

- А коли не вмру?

- Тодi побачиш,

- Тож-бо й воно.

I Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.

Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, - i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.

- Я все ж боюся смертi, - признався вiн. - Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францiї, в Австрiї, в Польщi. Уся Європа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамваї в депо i над їхнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна моєї кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не боїшся темряви, Андрiю?

- Нi.

- А смертi?

- Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.

- Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на третину бiльше прожив.

- Я ще не встиг зробити, що думав.

- О, на це нi в кого не вистачає життя!

- Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда?

- Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани?

- Дуже.

- Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. I хай тобi присниться Днiпро.

- Спасибi.

- Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.

- Ми ще поговоримо завтра.

- Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.

- Прощай, Єжи.

- Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.

- Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.