- Ми ж у лазаретi.
- А не в таборi?
- Кожний порядний концтабiр має свiй лазарет.
- Ми в концтаборi?
- Так. Ти вперше тут?
- Вже був.
- Я теж.
- Але за що тобi укол?
- Суум квiкве. Ти знаєш латинь?
- Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
- Тебе судили?
- Так.
- Отже, ти засуджений до страти?
- Нi. Я "бомба-генерал".
- Ти "бомба-генерал"?
- Так.
Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.
- Ти втiкав? - порушив мовчанку поляк.
- Так.
- I вони поранили тебе?
- Так.
- Ти можеш не боятися укола.
- Я й не боюся.
- Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
- Я не одужаю.
- Звiдки ти це знаєш?
- Я вмру.
- Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
- Двадцять.
- В цi роки не страшнi нiякi рани.
- Однаково я вмру.
- Ти ще можеш вижити.
- Нi.
- Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин - i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi - крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?
- Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.
- А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?
- Я офiцер.
- Ти офiцер?
- Так.
- Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
- Ти схожий на смiливу людину. I ти - смiливий.
- Колись я був справдi смiливий. I дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
- Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
- Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.
- Ти не здався?
- Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?
- Так.
Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:
Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
Iшьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали єдинє
Шьляди на пяску i кренгi на водзє.
[Польський вiрш має такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас єдиний:
Слiди в пiску i кола на водi. - ред.]
- Слiд у життi - от головне! - тихо промовив Андрiй.
- Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? - здивувався Єжи.
- Вiн уже лишився.
- О, якби то воно було так!
- Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
- Борцям же ж,..
- А ти хiба хто?
- О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам... коли б вони були в мене.
- Ще будуть.
- Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
- А я й не заспокоюю. Ти повинен жити - от i все.
- Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.
- Хто не хоче вмерти, той не вмре.
- I ти не вмреш?
- Нi.
- I я?
- I ти теж.
- Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, сказав Єжи.
Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.
- В мене нiколи не було брата, - сказав поляк, - але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
- Андрiй. Андрiй Коваленко.
- Ти з Росiї?
- З України.
- Ти бачив Днiпро?
- Я вирiс бiля нього.
- А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?
- У мене е кохана в Саратовi.
- Де це?
- В Росiї, на Волзi. Чув?
- Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.
- Побачимо.
- Ти ж сказав, що вмреш?
- А коли не вмру?
- Тодi побачиш,
- Тож-бо й воно.
I Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.
Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, - i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.
- Я все ж боюся смертi, - признався вiн. - Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францiї, в Австрiї, в Польщi. Уся Європа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамваї в депо i над їхнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна моєї кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не боїшся темряви, Андрiю?
- Нi.
- А смертi?
- Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.
- Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на третину бiльше прожив.
- Я ще не встиг зробити, що думав.
- О, на це нi в кого не вистачає життя!
- Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда?
- Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани?
- Дуже.
- Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. I хай тобi присниться Днiпро.
- Спасибi.
- Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.
- Ми ще поговоримо завтра.
- Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.
- Прощай, Єжи.
- Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.
- Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.