Дунай Іванович одвів промінь ліхтаря, заховав пістолет.
«Говерла» підійшов до нього, опустився на сіно.
— Буон маттіно, Іване! [9]
— Буон маттіно. Що сталося?
— Нічого. — Старий чиркнув сірником, засвітив свічку, встромлену у пляшку. — Повний порядок, не турбуйся.
— А чому приплівся в таку рань, не дав виспатися?
— Прохання у мене до тебе, друже.
— Не міг дочекатися дня. Кажи!
— Скусате прего, сеньйор [10] . — Старий спробував зобразити посмішку на обличчі, не пристосованому до посмішок. — Справа термінова. Невідкладна.
— Ну, якщо невідкладна… Я слухаю. — Іван позіхнув, узяв сигарети. Припалив од свічки і порожніми сонними очима втупився в господаря.
Той вийняв з кишені поношеної і засмальцьованої куртки аркуш паперу, розгладив його долонею.
— Вчора ми з тобою говорили про моїх хлопців, про бойову п'ятірку. Я мушу переправити їх до Угорщини.
— Ну й відправляй з богом. А я тут при чому? Вказівки маєш?
— Інструкцій на всі випадки не настачишся. Наказано будь-що переправити.
— Не розумію. При чому ж тут я?
— Та ти прокинувся чи ще спиш? — старий легенько поторсав Івана за плече. — Прокинься!
— Не сплю. Голова світла, а твоє діло темним здається.
— Допомога твоя потрібна.
— Таке сказав! Чим же я мушу допомогти? Людина я тут нова, підпільна, а ти…
— Можеш! Хотів через гори переправити та передумав. Небезпечно. Шансів мало на успіх. Нехай ідуть через Тису. Під водою. По дну. Як жаби. Зрозумів тепер, яка допомога потрібна?
— Зрозумів, але… «жаб'яча» шкура в мене одна-однісінька. Та й не розстанусь я з нею, мені в ній повертатися треба.
— Не потрібна вона, твоя шкура.
— А як же?
— Зроби п'ять дихальних трубок, натренуй хлопців дихати під водою і проведи по Тисі на той берег.
— Не можу. Не маю права. Мою особу тільки ти можеш лицезріти.
— Надійні угорці. Головою ручуся.
— Може й так, але… Хто такі?
— Ненавидять радянський серп і молот, ненавидять угорську зірку. Очолює п'ятірку — Ладислав Бенчик. Скажений хлопець. Син колишнього власника виноградників.
— А решта?
— Мають коріння в Берліні, Відні і навіть в Америці.
— Непогано. Треба допомогти. Коли потрібні трубки?
— Чим швидше, тим краще.
— Сьогодні зроблю. Але натаскувати твоїх «березневих юнаків», пробач, не буду. Нехай самі тренуються… у діжці з водою. Просто і дешево. Я теж спочатку тренувався. Наука не хитра, швидко навчаться. А коли будуть готові, попливемо. Під водою вони мене не роздивляться.
— Можна й так. Згоден!
— А переправа надійна є? З доброю глибиною і безпечними переходами?
— Облюбував. Ось! — Старий поклав перед Іваном папір з кольоровою картою острова.
Дунай Іванович зосереджено розглядав карту і в думці радів. Ось і кінець відрядженню. Господар явки сам усе розповів. Незабаром у залізну пастку, встановлену на Тисі, заповзуть і п'ятеро його годованців.
Старий показав олівцем на малюнку.
— Це Млиновий острів. Тут день і ніч крутяться колеса водяного млина. Усю округу обслуговує. На острові завжди багато селянських підвід з кукурудзою, пшеницею. Мої хлопці, не привертаючи уваги, привезуть молоти зерно та й заночують… Пірнати треба ось тут. Дивись! Тиса розгалуджується на два рукави: один омиває угорський берег і Млиновий острів, другий іде в прикордонний тил. Пірнете в радянському тилу, а через десять хвилин вийдете в Угорщині, біля дамби.
— Вдала переправа. Що ж, діятимемо. Матеріал для трубок дістав?
— Зараз принесу. І сніданок візьму.
Господар з незвичною для себе енергією, не відчуваючи старості, вискочив з підвалу.
Дунай Іванович зняв із свічки нагар, подмухав на обпалені пальці і його безкровні, міцно стиснуті губи злегка розтулились у посмішці.
Після сніданку Дунай Іванович зробив дихальні трубки, віддав їх старому.
— Не доспав, очі злипаються, — позіхаючи, сказав він.
За хвилину він уже міцно спав.
І… не прокинувся.
Все, здавалося, передбачив Дунай Іванович. Діяв як Дорофій Глібов. І все-таки попався. Не знав він і не міг знати, що «Білий» має таємний розпізнавальний знак.
Повне довір'я викликав у нього Іван, але він вирішив перевірити. З цією метою усипив поринача, стягнув з його могутніх плечей піджак, висмикнув заправлену в штани сорочку, задер її, підняв ліву руку Івана і похолов. Під пахвою не було шифрованого знака. Старий не вірив своїм очам. Повинен бути. Освітив ліхтарем темну, порослу золотистим пушком впадину, придивлявся, часто закліпав сльозавими очима, протер спиртом під рукою Івана.