Нічого! Ніякого натяку на знак. Чисто.
Кілька хвилин він сидів нерухомо, роздумував. Так, це пастка, безсумнівно. Не спрацювала, на щастя. Холостий заряд. Але ще може спрацювати, його оточили звичайно, з усіх боків. Що ж робити?
На свічці потріскував гніт. Розтоплений віск важкими прозорими краплями падав на блідий лоб сплячого і зразу ж застигав.
Старий обшукав поринача. Все, що знайшов, переклав у свої кишені. Навіть сірники і сигарети взяв. Потім, на волі, розбереться, що треба викинути, що лишити.
У підземній тиші невтомно вистукував час Іванів світний годинник. Нетутешній. Швейцарський. «Лонжин».
«Навіть це передбачив, хитрун! І не перехитрив».
Почуття смертельної небезпеки все ще холодило душу «Говерли». Проте воно не потьмарило йому розуму, не позбавило здатності упитися торжеством своєї перемоги. Не обманутий до кінця! Живий! І житиме, а цей…
«МОXАЧ»
ІЛ-14 приземлився на твердій солончаковій площадці на околиці Ангори.
Відкритий газик застави, лишаючи позаду густу гриву рудувато-сизого пилу, мчав вибоїстою дорогою до степового аеродрому. На повному ходу, заскрипівши гальмами, він зупинився біля літака.
З літака вийшов Громада. Смолярчук підбіг до генерала, коротко доповів про подію.
Генерал подивився на Дунай, де порушили кордон, і спокійно, звичним голосом, уточнюючи обстановку, запитав:
— Скільки їх?
— Четверо, товаришу генерал. Три сліди рядом, четвертий окремо. Всі чоловіки. Пішли в тил. Дунай перетнули плавзасобами. Знайшли в кущах човен, метрів за двадцять од місця порушення, вниз по течії.
— Коли саме прорвалися?
— На світанні, годині о четвертій.
— Хто інструктор собаки-шукача?
— Рядовий Щербак.
— Щербак? Той самий?
— Так точно.
Громада подивився на годинника, постукав по склу нігтем і нахмурився.
— В чому ж справа? Чому досі не схопили порушників?
— Собака загубив слід, товаришу генерал.
— Собака Щербака, вашого вихованця, безвідмовний Варяг? Дивно. Ну, припустімо. А як же ваш Витязь?
— І Витязь безсилий, товаришу генерал. Скавучав, скаженів, крутився дзигою і далі цієї дороги не пішов. — Смолярчук розгорнув карту і вказав на жовту лінію придунайської польової дороги. — Тут земля засліджена. Крім того, недалеко міститься завод ефірної олії. Всі собаки чхають, відвертають носа.
Громада взяв карту і, підійшовши до газика, розстелив її на передньому сидінні.
— Ну, старший лейтенанте, доповідайте, де тепер непрохані гості?
— Я вважаю, що тут. — Смолярчук вказав на чорний розсип прямокутників, що означали на карті Ангору і прилеглі до неї поля та плавні. — Я відрізав їм дорогу зразу ж, як тільки наряд виявив прорив.
— Якими силами?
— Силами всієї застави, у взаємодії з дружинниками.
Громада посміхнувся.
— Не сплохував, Андрію батьковичу. А я, признатися, думав, що ви ще перебуваєте під гіпнозом операції «Тиша». Ну, а далі як діяли?
— Ще не встиг, товаришу генерал.
— Що ж, будемо діяти разом. Ваші пропозиції?
Смагляве обличчя Смолярчука вкрилося червоними плямами.
— Коли б я сюди не приїхав, яких би ви самі вжили заходів? — спитав Громада.
— Прочесав усю ділянку від Дунаю до оцих боліт.
— Дійте. А я поговорю з нарядом, який виявив сліди. — Громада глянув на Смолярчука і посміхнувся. — Люблю, знаєте, танцювати від печі. Особливо в таких випадках, як цей. Поїхали!
На польовій дорозі знову звихрилася велетенська хмара пилу. І не скоро їй судилося влягтись і тут, і на всіх дорогах, що йшли від Дунаю.
Смолярчук вийшов у місті, а Громада поїхав далі.
В прохолодній канцелярії застави з вікнами, що виходили на Дунай, генерал докладно, повагом, наче ніщо його не обмежувало в часі, розмовляв з Щербаком і Сухобоковим.
— Коли і де ви побачили сліди? — поставив він перше запитання. — Покажіть!
Щербак підійшов до макета і олівцем показав місце порушення кордону — крутий берег Дунаю, порослий чагарником.
— Ось тут, товаришу генерал.
— Метрів за п'ятдесят од заводу ефірної олії. Не більше?
— Так точно.
— Навпроти контори? В найлюднішому місці?.. І вас не здивувала ця обставина?
Щербак мовчав, ніяково поглядаючи на свого товариша. Мовчав і Сухобоков.