— Ніби все правда. Все до ладу.
— Чиста правда, генерал! — вигукнув «Мохач». — Я не можу брехати. Мені це ні до чого. Чистосерде зізнання дає мені якесь право сподіватися на збереження життя, а брехня… Ні, я ще не хочу помирати.
— А відпочити хочете? — несподівано запитав Громада і засміявся. — Час!
НА ВІЧНІЙ ВАХТІ
Лада Тимофіївна сиділа біля вікна, що виходило на Дунай. Проводжала вечірню зорю. В хаті, заллятій тихим світлом догоряючого дня, пахло антонівськими яблуками. Глиняна, свіжовимащена долівка посипана, як на зелені свята, пахучою травою і волошками. Над вхідними дверима білі полотняні вишиті рушники. На липовій дошці стола теж рушники. «І сама Лада Тимофіївна немов закутана в рушники — на ній щось біле з червоним, свіже, випрасуване.
Сонце сіло, потягло прісною прохолодою, і зразу ж на Дунай посунули осінні сутінки: з моря, з дунайського гирла, з очеретяних нетрів, з проток, порослих ряскою і пізніми ліліями. Потемнів, злився з Дунаєм острів Лебединий. І тихо стало на цій п'яді руської землі, так тихо, наче тут немає людей.
Лада Тимофіївна зачинила вікно, вдяглася, прихопила з собою квіти і вийшла на вулицю.
Йшла до сина. Він чекав її на острові, за кілька кроків од хати, де народився і виріс.
Стоїть на бетонній прибережній кручі і дивиться на Дунай. Мовчазний, знаючий, гордий і добрий. Голова його не покрита. Груди, губи і лоб доступні всім вітрам і дощам. Від бурі не одвертається, не здригається від грому, не сліпне від блискавок. Стоїть, підноситься над купкою білокорих, гіллястих тополь-близнюків, на яких чорніють старі гнізда лелек.
Стоїть чистий, світлий, любовно обласканий, відполірований так, що зірки відбиваються в його мармурових плечах, і дивиться на Дунай. Тінь Дунаю мерехтить на його обличчі. І славний вітер, вітер Карпат і Балкан, овіває його, гладить кам'яні кучері.
Тихо тут зараз, спокійно. А завтра все зміниться. Вранці першим катером примчить Джулія, чорноволоса, чорноока, вся в чорному, і чотири сини — Пальміро, Іван, Джованні та Варлаам. З ними приїдуть бойові товариші і друзі Капітона. Будуть і квіти, і гарячі промови, і спогади. Але не буде того, що є зараз — тиші, повної душевної близькості з сином.
Лада Тимофіївна давно вже перестала помічати, коли висловлює вголос свої думки, коли думає мовчки, коли питає щось у сина і коли сама ж відповідає. Все, про що думала, що говорила і що відчувала, уявлялося їй як два потоки дум і почуттів — свій і синів.
Відтоді, як син повернувся на острів і став на вічну вахту біля самотньої і старої, критої очеретом хати Черепанових, життя Лади Тимофіївни змінилося. Вона все ще робила звичне діло: працювала на городі, у саду, варила їжу, прала. Але в душі уже було не так, як Досі. Щось томило, то чула голос, що кликав її, і ніяк не могла збагнути, звідки він долітає, то хотілося плакати і співати старовинні сумні пісні, то не могла розтулити міцно стиснутих губ, а то подовгу розмовляла з тополями, вітром, Дунаєм…
Мати підійшла до підніжжя пам'ятника, обережно піднялася на верхній східець постамента і тихо вимовила:
— Ну, от і я! — Поклала руки на шершавий, у росі, камінь, посміхнулася і додала. — Здрастуй, синку.
І здалося матері, що син почув її тихий голос.
Не зразу цей білий кам'яний велетень став теплим, живим. Оживляла його мати терпеливо, поступово, день у день, мабуть, ще з більшими муками і довше, ніж скульптор. У перші тижні і навіть місяці вона допитливо, недовірливо вдивлялася в кам'яне суворе обличчя. Нічого схожого, рідного. Тоді Лада Тимофіївна не розмовляла з ним. По ночах, особливо коли яскраво світив місяць, вона щільно закривала рядном вікно, навпроти якого він стояв.
Минав час. Північні холодні вітри принесли снігову порошу, а теплі з моря — дощ. Пожовкли і порідшали дрімучі зарості очерету в плавнях. Вкрилися ламким льодком тихі потоки.
Зимові хмари непроглядно оповили небо, а березневе сонце зірвало їх і відкрило високу весняну блакить. Закурилися сади білим димом квітучих вишень, яблунь, айви. Чорна ікра і свіжа осетрова юшка стали частим гостем в хатах рибалок. Зазеленіли острови, і нова ріка, ріка літнього тепла потекла над Дунаєм.
У таку пору, вийшовши якось на вулицю і глянувши на білого богатиря, Лада Тимофіївна впізнала сина. Він! його великий з горбинкою ніс. Його зіркі, горді очі. Його м'які всміхнені губи, його рука з факелом, піднесена над головою. І плечі, і груди, обтягнуті вовняним светром, і довгі сильні ноги — все його.
І вона заплакала. То були перші сльози осиротілої матері…