— Тобі прикро, що добре живемо?
— Багатство ваше злякало. Звідки воно? Коли і як розбагатіли?
— Майже всі наші острівні так живуть тепер, слава богу!
— Всі? Це ж чому?
— В роботі гарячі. І трудодень вагомий, удачливий, як ікряна білуга. Сад наш і пасіку бачив?
— Ну, бачив.
— З нього все багатство збираємо. Чудовий сад! Перший на Дунаї! В усіх газетах друкували про наші яблука, груші, виноград і айву. Диплом на виставці в Москві видали.
— А хто його посадив?
— Усі. Старі і малі. І на мою долю штук двадцять саджанців припадає. А командувала твоя Мавра.
— Командувала? Це ж коли вона в командири вискочила?
— Люди підштовхнули. Головою колгоспу обрали.
— А за які заслуги?
— Ох, Дорофію, розповідати мені й розповідати!.. З ранку до вечора і з вечора до ранку. Але цим ситий не будеш. Ходімо — нагодую, напою.
— Сидіть, мамо! Розповідайте… За які, кажу, заслуги Мавра у ватажках ходить?
— Роботяща вона. Розумна, хазяйновита. Як бджолина матка: вона за всіх, а всі за неї.
— Так!.. Народилася звичайною бджолою, а стала маткою. Як же це трапилось?
— А й я сама, правду кажучи, не помітила, як це трапилось. Он дерево — хіба вгледиш, як воно тягнеться до неба?
Дорофій замовк і подивився на тополю, що росла під вікном. Стовбур її вже товстіший за корабельну щоглу, сріблясто-атласний. Гніздо лелеки чорніє в зеленому листі. З верхівки тополі, мабуть, видно Дунай, протоку, сусідні острови, плавні, весь Лебединий з його садами, пасіками, дамбою.
— Коли дамбу насипали? — порушив мовчанку Дорофій.
— Давненько. Ще хлопці у п'ятий клас бігали.
— А гроші де взяли? В борги залізли?
— Ніяких боргів. Дунайські моряки допомогли. Ізмаїльські робітники трактора прислали, та й самі працювали. Таке було того літа!.. Наче свято. Людей — сила-силенна. Машини вдень і вночі гули. Музика, пісні.
— Мавра верховодила?
— Вона!.. Перед нею тепер усі глухі двері відчиняються. Депутат! Урядові нагороди має — орден Леніна і Прапор цей… Трудовий. — Домна Петрівна засміялась. — А все наші яблучка, грушки і бджілки. За них ось і цю штуку Москва прислала.
Домна Петрівна зняла із стіни «штуку», обережно поклала синові на коліна.
Чорна, дорога різьблена рамка, важке скло, білий папір, золоті друковані літери: «Диплом першого ступеня… Маврі Кузьмівні Глібовій… За високі врожаї…» Підписи академіків, карбовані, як на грошах. Червоні печатки. Герб СРСР. Емблема Всесоюзної сільськогосподарської виставки…
Дорофій повісив диплом на місце, сів, надпив із склянки горілки.
— Ну, чим іще порадуєте?.. Сини як поживають?
— Учора поїхали. Все літо були тут: садівникам допомагали, полювали в плавнях, рибалили в протоках, очерет рубали.
— А куди поїхали? Чого?
— Канікули закінчились, от і. поїхали. До Одеси. До інституту. Студенти вони.
— Студенти?.. І Гордій, і Авер'ян?.. Як же це?..
— А отак… Все як слід. Справжні студенти. Стипендію одержують. Славні хлопці. Інженерами будуть. Тут, на Дунаї працюватимуть, греблі і дамби споруджуватимуть.
— Батька хоч згадували?
— Аякже!
— Добром чи…
— Звісно, що скажеш про рідного батька, який пропав безвісти. Жаліють.
— Ну, а Мавра?
— І вона. — Домна Петрівна підсіла до сина, притулила долоню до грудей. — Пече страх? Не сумнівайся.
— І радий би не сумніватися, та не виходить. Сиджу у рідній хаті, а не вірю: чи тут я? Ех, мамо, коли б ви знали, під якими я жорнами побував!
— Нічого, синку! Все забудеться. Ми тебе з Маврою приголубимо, відходимо. Чому стільки років не подавав про себе вісточки?
— Подавав. З Туреччини, з Кіпра, з Єгипту.
— Жодного листа не одержали.
— Застрявали десь. До чужих рук прилипали.
З двору почувся жіночий голос:
— Петрівно!.. Агов, Петрівно, ти вдома?
Дорофій злякано метнувся в боковушку і зачинив двері.
— Тут я, чого галасуєш! — відповіла Домна Петрівна.
Біля тину стояла сусідка Лада Черепанова. Обличчя розчервонілося, сиве волосся розкуйовджене.
— Що там таке?
— Петрівно, біда. Івасик ногу порізав. Дай, будь ласка, йод, бинт. Усі наші запаси кінчилися.
Домна Петрівна мовчки пішла в хату і повернулася з великою бляшаною коробкою.
— Ось тобі аптечка.
— Дякую!
Сусідка побігла. Домна Петрівна подивилась їй вслід довгим задумливим поглядом. Добра, щаслива доля у Лади.
Важко шаркаючи ногами, мати зайшла в хату. З боковушки вийшов Дорофій. Губи його тремтіли.