— Чого людей боїшся, сину? З відкритою душею прийшов до них, а боїшся!..
— Як же не боятися, коли я власної тіні лякаюсь. — Він покосився на диплом. — Почесною дорогою крокує Мавра… Орденоносець! Голова! Краса і гордість Лебединого. Синів у інженери виводить! І навіть неграмотну свекруху підняла. — Дорофій насмішкувато глянув на матір. — Яка в тебе посада у колгоспі? Агітаторська? Чи в парторги вийшла?
Густі брови Домни Петрівни насупилися.
— Кажи, що хочеш, сину! Можеш сьогодні всяку дурницю молоти. Стерплю.
— Скажу!.. — Він стукнув долонею по столу. — Невчасно і не до речі воскрес Дорофій Глібов. Повзи назад, зачумлений! Туди, звідки приповз — у ніч, у свою жаб'ячу нору.
— Що ти плетеш?
— Діло кажу, мамо! Чорнотою своєю вашу білизну заплямую, якщо залишусь тут. Знеславлю на весь Дунай. Вірити вам скрізь перестануть. Гордія і Авер'яна студенства позбавлять. Мавру з депутатів виженуть. Ось що я вирішив. Не судилося мені жити з вами під одним дахом. Заховаюсь. Піду в плавні і доживатиму там вік. Нижче болотяної трави, тихіше стоячої води.
— Нудно слухати твої дурниці. Ну й дрімучий же ти, Дорофію. Не такі на Лебединому люди, як ти думаєш. Немає їх, вивелись.
— Облиште, мамо! Не вмовляйте. Не буде вам зі мною щастя.
— Ми не з лякливих. Пожили в щасті, поживемо і в нещасті. Загубимо в одному місці, знайдемо в іншому. — Вона поклала на плечі Дорофію легкі засмаглі руки. — А ось що я вирішила, сину!.. Сьогодні підеш до прикордонників. Нагодую тебе, напою і випроводжу. Прийдеш і скажеш: утікач я, кордон перейшов. Помилують. За Указом.
Дорофій стояв біля стіни наче скам'янілий. Очі заплющені, глибоко запали. Обличчя осунулося, посіріло. Зморшки стягли лоб, щоки.
— Нічого тобі чекати. Іди і винись! — твердо сказала мати, — Іди! Чуєш?
Він повільно кивнув обважнілою головою.
— Чую, — не розплющуючи очей, видушив крізь зуби. — Мамо, а якщо… якщо я не піду?
Домна Петрівна довго не відповідала. Міцно стиснувши темні губи, з болем вдивлялася в сина. Потім тихенько, ласкаво погладила його по неголеній щоці.
— Якщо не підеш… я сама поклонюся властям і скажу: чекає вас мій син, приходьте!
— Ех, мамо!.. Кланяйтесь! Та швидше, а то, чого доброго, передумаю винитись.
Дорофія Глібова на швидкохідному катері привезли до районного відділення КДБ.
Багато він розповів!.. Демонстрував спорядження підводного диверсанта. Давав характеристики учасникам операції «Цуг шпітце», яких добре знав.
Не забув Дорофій і про «Мохача», старого друга
Сисоя Уварова, який мав незабаром приїхати до нього в гості.
— «Мохач?» — запитав Шатров. — Хто він? Звідки і коли його чекає Уваров? Які в нього завдання?
Дорофій винувато глянув на чекістів.
— Нічого більше не знаю. Шеф відкрив мені цю таємницю в останній момент, перед висадкою.
— І він не сказав вам, не натякнув, що ви будете взаємодіяти з «Мохачем»?
— Ні, не говорив і не натякав.
— А може, це малось на увазі?
— Ні, не малось. Я зрозумів, що у Сисоя Уварова з «Мохачем» будуть особливий контакт і особливі справи.
— Які?
— Не знаю. Можу тільки гадати.
— Ну, погадайте! — посміхнувся Шатров.
— Таким, як «Мохач», наш брат, чорна кістка, у важких місцях дорогу прокладає. Ми пробуємо, а вони, принци, закінчують, вершки знімають. Найголовніше повинен зробити не я, а «Мохач». Напевно.
— А що найголовніше?
— Не знаю. Вам видніше, що у вас тут, на Дунаї, найдорожче.
— Для нас тут усе дороге, — сказав Шатров. — Міста, колгоспи, кожен корабель і кожна людина. Спокій і тиша. Все цінуємо, все охороняємо. Ви тільки вчора вперше почули про «Мохача»?
Дорофій після довгої напруженої паузи невпевнено відповів:
— Мені здається, я раніше не чув про нього.
— А яку має кличку ваш шеф?
— Інспектор?
— Ні, інший, той, що супроводжував вас сюди, на Дунай.
— Ми його звали «Капітаном».
— Іншої клички в нього не було?
— Не знаю.
— Ви не чули, як називали його між собою ваші інструктори?
— Найчастіше теж «Капітаном», але іноді у веселу хвилину величали «Катаракта».
— В цьому був який-небудь зміст?
— Очевидно.
— І ви не думаєте, що ваш шеф мав ще одну кличку, відому тільки його начальству?
— Можливо.
— А ви не здивувалися б, дізнавшись, що «Капітан», «Катаракта» і «Мохач» одна й та ж особа?
— Я давно вже перестав дивуватися.
— На сьогодні досить, — мовив Шатров.
Глібов вийшов у супроводі солдатів.