Выбрать главу

— Тримай! — глухо, з-під маски, промовив підводник.

Сисой Уваров нерішуче підняв руки й одразу опустив.

— Тримай, не бійся. Поки що не страшна. Вибухові голівки в рюкзаці.

«Білуга» тремтячими руками взяв міну.

— Неси додому! Заховай, а я тим часом другу дістану.

Обережно, пташиними кроками, рушив Уваров додому, тримаючи на витягнутих руках важкий, мишачого кольору снаряд.

Одніс. Заховав. Повернувся. Поринач, вилізши з води, поклав другу міну на траву, зняв маску, глибоко зітхнув.

— Оце й усе! Тягни, Сисой! І рюкзак візьми.

Уваров зробив ще один рейс.

Повернувшись, він побачив Івана без резинового комбінезона. На ньому був товстий теплий светр, штани в обтяжку, білі вовняні шкарпетки. Резинова шкура, балончик з киснем, маска і черевики із свинцевою підошвою валялися на траві.

— Ну, друже, тепер веди до себе. Прихопивши з собою спорядження, пішли в хату.

Сперте повітря підземелля вдарило в обличчя Дуная Івановича, коли він відчинив двері хатини бакенщика.

Два скособочених віконця, закритих старими ряднами, на нарах оберемок сіна. Стеля, чорна від кіптяви. На іржавому дроті висить гасова лампа з іржавим бляшаним кругом. Долівка у вибоїнах і горбах. На столі, абияк збитому з дощок, недоїдена риба, варена картопля, буханка хліба. В печі синіють чадні жаринки.

Дунай Іванович похитав головою.

— Ну й ну!.. Тут, брате, й людиною не пахне. Лігво. І як ти існуєш, не збагну!

— Існую. — Уваров, підкрутивши ґнота в лампі, почав поратися біля печі. — Задоволений, слава Христу. Не скаржуся. Не випрошую кращого життя.

— Діти є?

— Нежонатий.

— Чому ж не одружився?

— Двадцять п'ять років не шукаю нареченої. — Уваров поворушив товстою обвислою губою. Це означало посмішку. — На тому світі одружусь.

— Це ти серйозно?

— Куди ж серйозніше!

— Принципіальний женоненависник?

— Що?

— Жінок, кажу, ненавидиш.

— Без жінки легко жити, якщо з Христом обвінчаний.

— Ну, знаєш!.. Я от з дитинства обвінчаний з ним, а все-таки…

Сказав і зразу пожалкував. Небезпечна балаканина.

— А хто тебе вінчав? — запитав Уваров, і його очі стали вузенькими-вузенькими.

Дунай Іванович зрозумів, що необережно торкнувся чогось таємного, сектантського.

Хто вінчав? Що сказати? Швидко згадав, що було йому відомо про сектантів Дунаю, Карпат і Закарпаття. Всі вони глибоко законспіровані, організовані в «п'ятірки». Одна не знає іншої. Кожна виконує волю головного проповідника. А проповідник, права рука Христа — особа майже міфічна. Живе далеко від своїх служителів — десь у Канаді чи США. Через таємних послів впливає на російських, на польських, на румунських і на болгарських сектантів. Накази його виконуються беззаперечно.

Дунай Іванович спокійно витримав погляд Уварова і промовив:

— Хто вінчав, питаєш?.. Той, кого обрав Христос. Той, хто буває скрізь і ніде.

— Он як!.. — бакенщик задоволено посміхнувся.

Черепанов зрозумів, що небезпека минула. Виходить, відповідь вдала. Он, виявляється, в чому справа. Хитруй, викручуйся, недомовляй, натякай, нагромаджуй усякі премудрості, ховайся за них — і ти завоюєш довір'я недовірливого «трясоголова» чи «мовчуна».

Черепанов сів за стіл.

— Сисой, а ти не дуже гостинний! Де ж твоє угощення? Подавай!

Господар посміхнувся в прозору розпатлану бороду.

— Тихше їдеш, далі будеш! Ми весь свій вік тихо їдемо. — Він одсунув ногою дошку в стіні, вийняв із неглибокої схованки пляшку горілки, чорну ікру в скляній банці, солоні огірки в глечику. — Пригощайся, Іване… не знаю, як тебе по батькові.

Черепанов узяв пляшку, подивився крізь неї на світло лампи.

— Березовий сік, а не горілка. Хороша Маша, та не наша. Не можна мені пити. Така робота. А може й тобі не можна?

— Можна! Ми зроду-віку п'ємо: дід пив, батько пив і я п'ю з дитинства.

— Знаю! — Дунай Іванович засміявся. — Отакий тихий їздець. Та хіба вона, оковита, дозволяє людині тихо жити?

— Дозволяє. Вона в мене приручена. Наливай!

Справді, Сисой випив одну, другу склянку і не сп'янів, не змінився: такий же статечний, розсудливий, обережний і тихий.

Дунай Іванович повечеряв, підвівся, вийшов з-за стола, потягнувся, позіхнув, з тужливою заздрістю глянув на оберемок сіна, кинутий на дощані нари.

— Хочу спати. Повартуєш?

— Зажди!.. Ми не побалакали про головне… про плавні.

— Вранці побалакаємо.

— Я б хотів зараз.

— Гаразд… Вранці повідом у Явір: Прибув, мовляв, благополучно, цими днями виїде до вас.