Уваров нетерпляче відмахнувся.
— Це я сам знаю. Далі… Як відносно плавнів?
— Про них потім. Завтра вночі я мушу пробратися до дунайського бензопроводу. Ти мені допомагатимеш.
— Я?.. Я ж не підривник і не поринач.
— Ні підривати, ні пірнати тобі не доведеться.
— А як же?
— А отак… — Черепанов вийняв з рюкзака портативне, для роботи під водою, електроакумуляторне свердло. — Пірну на дно в тихому місці, просвердлю в бензопроводі отвір, вставлю туди дуло цього балона-пістолета, вистрелю, акуратно зачеканю отвір… Цей балончик-пістолет наповнений особливою рідиною. Її вистачить для того, щоб нейтралізувати тисячі й тисячі тонн авіаційного бензину. Діє рідина не одразу. Якщо завтра ввести цю рідину в бензопровід, то реакція діятиме до жовтня. Літак, заправлений таким бензином, з землі не підніметься…
— Ясно! — сказав Сисой. — Чим і як тобі допомагати?
— Завтра на вечірній зорі сядемо у човен, візьмемо сіті і попливемо у дальні протоки. Звідти до бензопроводу рукою подати. Поки ти будеш рибалити, я справлюся із своїм ділом.
— Ризиковано… Як я тебе заховаю? Не човен у мене, а шкаралупа.
— На буксирі в тебе піду. Під водою. Вразі зустрічі твого човна з прикордонним катером, непомітно зникну, як риба.
— А ти не можеш самостійно діяти?
— Далеко до місця. Проти течії цілу ніч пропливеш, втомишся. Сили треба берегти.
— Рискована для мене така прогулянка.
— Боїшся?
— Я кажу… рискована. Не хочу зайвий раз попадатися на очі прикордонникам. Вірять вони мені, але й перевіряють. А відносно страху… — Сисой Уваров глузливо-поблажливо глянув на поринача. — Нічого я не боюся.
— Не набивай собі ціну: і так дорогий! Поки людина живе, вона завжди боїться. Я ось уже майже двадцять років з життям і смертю обнявшись ходжу, а все одно блідну і холону, коли йду на діло.
— Тобі так і належить, а я… Заказаний мені страх.
— Залізний ти, чи що?
— Хоч і не залізний, а ні куля, ні вогонь, ні тюремна блощиця, ні табірний щур не вгризе мене.
— Справді?.. Це ж чому?
— А тому… Тисячі років живу на землі і ще тисячі років житиму…
— Он як!.. Виходить, ти з Адамом і Свою знайомий? Був свідком всесвітнього потопу? Може, ти й живого Христа бачив?
— Бачив! — похмуро, визивно відповів Уваров.
Дунай Іванович ледве стримався, щоб не розсміятися.
— Ну, коли так, то звичайно… Словом, безсмертний? — Черепанов обережно торкнувся коліна Уварова, помацав м'язи, ребра. — Із звичайного тіста зліплений, а зносу немає. Вічний. От здорово!..
— Не смійся.
— Ну, що ти, Сисой! Заздрю. Захоплююся. Пишаюся, що доля звела мене з такою чудо-людиною.
— Таке чудо кожному доступне.
— Навіть мені?
— І тобі.
— А як до нього підступитись?
— Довго про це розповідати… Спи!
— Не скажеш?
— Спи, кажу. У сні відповідь матимеш.
Уваров погасив лампу, і в сирій, затхлій хатині запала тиша.
Дунай Іванович затаївся на нарах. Готовий був до всяких несподіванок. Хто знає, чого можна чекати від «безсмертного». Стискував пістолет, напружено прислухався, вдивлявся в той куток, де на старій овчині лежав Уваров. Там було тихо. «Плавні, плавні, — думав Черепанов засинаючи. — Що там?.. Спитати не можна».
Вранці перший прокинувся господар. Умився. Розчесав бороду і волосся дерев'яним з рідкими зубцями гребінцем. Розштовхав гостя.
Черепанов розплющив очі, посміхнувся.
— Одержав!..
— Що?
— Вже забув?.. У сні одержав відповідь на своє запитання: як стати безсмертним?
— Ти все жартуєш. — Уваров насупився. — Не раджу. Даремно таке не проходить.
— Ти ж казав сам…
— Тримай язика за зубами!.. Тиші, мовчання додержуй!.. Ось що я тобі казав. Ну, добре! На годинку відлучуся. Провізії куплю, на пошту зайду. Сиди в хаті та поглядай у вікно. Якщо непрохані гості на острів завітають, ховайся на горище.
— Все ясно… Рушай! Газет свіжих привези.
Сисой Уваров швидко поснідав, спустився до ріки і на саморобному, низько посадженому двовесловому човні безшумно поплив до міста.
Коли він зник за Чорним островом, Дунай Іванович ввімкнув кишенькову рацію, настроївся на потрібну хвилю і викликав полковника Шатрова.
За кілька хвилин швидкохідний катер перлистого кольору з вимпелом суднової інспекції на кормі причалив до Тополиного. На берег зійшли Шатров і Гойда.
Черепанов доповів про те, що йому стало відомо. Розповів і про плавні.
Шатров зірвав з вербової гілки листок, розтер його між пальцями, понюхав і, примруживши очі, задумався.