- Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, наш начальнику і пораднику!.. Піду. Зараз піду... Дайте тілько пляшечки приховаю, щоб не розгубити, бува, по темноті. - І, це кажучи, баба Горпиниха почала при нас розстьобуватися, та, висмикнувши пазуху з сорочки, почала закручувати в неї оті пляшечки.
- Та геть собі, бісова бабо! Ти ще отут при нас і роздягатися почнеш - скрикнув на неї пан становий.
- Не зналася, паноченьку, ніколи з ними не при хаті їх згадуючи! - затанцювала баба, застібуючись, і підтюпцем вибігла з кабінету.
- Се ще гірше від отого вашого... причепи!.. Таку тілько пусти, то не знатимеш, як і здихатися, - мовив до нас становий. - Недаром її і стражник не пускав... Се, видно, та баба, що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колись Олекса Стороженко... Ото хто писав, так писав!.. Не теперішніх писак! - похвалився він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.
- А ви і Стороженка читали? - спитався його той.
- О-го! У мене ціла книжка його писань є, - почав був становий, та затнувся, бо тут саме баба Горпиниха знову до нас повернулася.
- Вибачте, добродію, що перебиваю вас... Накажіть кому-небудь провести мене від отого сибірника... чи то пак, - при сьому слові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, - страждальника... Бо він за мене знову вчепиться, як учепився було тоді, як сюди йшла! Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареві провести бабу аж за ворота.
- Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, боже, всього, чого тільки жадаєте, - і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шию медалю з хрестом! А тому сибірнику - отаку болячку на саму пику! - показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячи з хати.
- От загаяла, бісова баба! - мовив становий. - А ще кажуть, що в станового немає діла? З однією отакою бабою скілько мороки набралися?.. Ну й служба? І-і-і - й служба каторжна!.. Одні вибори чого стояли?.. Слава богові, що вони так скінчилися... А якби ліві вскочили? - сказав він і очі зажмурив.
- Може, і справді бабине жадання збудеться... медаля з хрестом заблищить на шиї? - обізвався до нього Пищимуха, моргнувши до мене оком.
- Ой, не лукавничайте!.. Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? - повернувся до нього пан становий.
- Я? - злякано спитався Пищимуха... - То в мене звичка така, - поправився він далі: - і усом моргаю, і бровами поводю...
- Ка-ажіть!.. А я добре знаю, що сьогоднішні вибори вам у печінках сидять, - усміхнувшись, каже становий.
- Аж нічогісінько. - одмовив Пищимуха, похнюпившись. - І чого б їм у ті печінки лізти?
- А от, бачте, і полізли, - граючи очима, мовив становий. - Та буде базікати. Ну, ще знову за діло, - додав він і, перегорнувши чимало листочків, почав знову мій список читати.
* * *
Довго він вичитував та перечитував; то перегортав декілька листочків, не перечитавши, то знову вертався назад і читав часом уже й читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючись коли-не-коли один з другим. Жандари стояли, як верстви, коло дверей і сонними очима дивилися на нас... Тихо, сумно, сонно... Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу або замутить ті лопотання перегортуваних листочків.
Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.
- Спати хочеться? - питав його становий.
- Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба? - спитався Пищимуха.
І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.
- Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, - мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: - Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се? - повернувся він до мене.
- Ваша воля - ваша й сила! - одказав покірно я.
- Та воля - то моя... А я вас питаю, чи згодні?
- Якщо не довго будете держати у себе - то згодний, - одказав я.
- Держатиму, скілько буде треба, - неласково мовив становий. - Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може - десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!
Дивлюся - Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, - згоджуйся, мов.
- Згоден, - відказав я.
- Ну, добре! Ми так і зробимо, - каже становий. - Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.
- А як мені якої книжки буде треба? - угинаючись, замовив я.
- Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам'ятаєте. Навіщо вони вам здалися? - спитав становий.
- Іноді справитись треба, - кажу я.
- Пусте! - рішуче одказав становий. - Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті... Підожде! - рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.
- А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки! - додав мені.
Я одімкнув одну, висунув.
- Тут, - доводжу йому, - розхожі гроші.
- Не треба! - мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.
- Звісно, - одказую. - Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.
- Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.
- Твори волю пославшого мя! - увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.
- Ну, другу одмикайте.
Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.
- А се що за книжка? - витягаючи її, спитався становий.
- Се - щоденник, - одказав я. - Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, - і її писнеш, щоб не забути, - доводжу йому.
- Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, - мовив становий - У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.
- Та й безпечніше! - увернув Пищимуха.
- І то правда! - згодився становий. - А то що за бомаги під книжкою? - запитав мене.
- То, - кажу йому, - моє писання, що до газет колись засилалось.
- Печатались? - спитав становий.
- Були такі, що й печатались; а другі - з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.
Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.
- І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, - рішив він.
Висунув я третю.
- А се, - доводжу, - документи всякі: то про службу, то на землю.
- Засувайте! - не дивлячись, одказав становий. - І більше в столі немає нічого?
- Більше, - кажу йому, - нема нічого.
- То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку! - додав він.
Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.
- Здається, чисто все обдивилися? - спитав він, поглядаючи на жандарів. - Хіба ще в сараї та конюшні? - додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: - Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?
- Не повинно б бути, - одказав я. - Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.
- Чого нам треба? - перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: - Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?