- Лягайте, - каже, - готово!
«І що за проворна оця Параска», - подумав я, сідаючи на ліжко. Скинув повстяники з ніг та так, не роздягаючися, з халатом і ліг. А вона - тілько хвіть! - уже й коцем прикрила. Метка, як та муха!.. Ліг я, а зуби цокотять.
- Слухай, - кажу, - Параско. Завари, будь ласка, чаю та подай сюди гаряченького. Може, я хоч чаєм нагріюся; щось-то погано почувається.
- Ото було б за отим пикатим ніччю роздітому і без шапки аж надвір вискакувати! - буркнула вона та мерщій і побігла до їдальні.
Чую - посудом цокотить, воду з самовара наточує, бовтає нею, хлюпається. Чай ото заварює. Проворна вдалася, що й казати. А куховарка з неї добра: борщу як наварить, то не їж, а прямо навхильці пий, - такий смачний та добрий... І коло корови уміє ходити, наче справжня ричка... І вишиває, і панчохи плете... Золоті руки, та й годі! До цього всього - чепурна, весела, балакуча. Глянеш на неї - щаслива, та й годі! А проте бог щасливою долею задля неї поскупився; одної осені заміж пішла за гарного парубка, що з москалів повернувся. Думка була увесь вік з ним прожити: а тут, на її лихо, війна з японцем розпочалася. Узяли її Федора та як погнали, то аж уже третій рік ні слуху, ні духу! З дороги ще таки писав, як було далеко та погано їхати. А як добувся до місця, то з того часу ні одна звістка до неї не доходила. Чи він занедужав та вмер; чи на війні свою голову положив; чи у полон піймався, - так вона й досі нічого не знає. Другі хоч каліками повертались, про декого звістка прийшла, що вбито, а її - наче у воду впав... Зосталась вона - ні жінка, ні дівка! Спершу плакала, журилася... Та що плачем та журбою поможеш? Пожила півроку у свекра та свекрухи, та й знову у найми пішла, де й виростала, бо батько та мати, ще як малою була, померли; рідна хата, як водиться, старшому братові зосталася, а їй довелося по чужих людях служити. З отих наймів і заміж ішла до чоловіка у прийми. Старі відбивали його, щоб не женився на наймичці, а взяв собі хазяйську дочку, щоб і за нею було що-небудь. Ну, а за Параскою нічого того не було, тілько брови чорні, руки моторні та вдача весела. Звісно, що старим усе оте не дуже було до вподоби. Свекруха світила очима на невістку ще й тоді, як чоловік був дома; а як його у військо взяли, то докорам і кінця-краю не було. І чого за чоловіком плачеш та діла не робиш? Або, чи вона з журби заспіває, то чого пісні заводиш, - отак по чоловікові журишся?.. Терпіла вона, терпіла та, щоб не змагатися, знову у найми пішла. Осе вже другий рік у мене слугує і - спасибі їй - і слухняна, і робоча, і порядку держиться.
Все осе якось мимоволі пробігло у моїх думках, як лежав я, заплющивши очі і дожидаючи, поки Параска чай зготує. Аж ось чую - шамотить босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці...
- Осе вам і чай готовий. Пийте, поки гарячий, - мовила вона, становлячи склянку чаю на невеличкий столик, що завжди стояв біля моєї постелі.
Потяг я мерщій той чай до себе, та, поставивши на груди склянку з блюдцем, заходився біля його. Гарно мені, що він і в руки гріє, і тепло всередину вливає, і бадьорить мене, неначе сили наддає. Сьорбаю я його з такою жадобою, що аж відляски по хаті розходяться, аж Параска, витираючи чистенькою ганчіркою пилюгу з стола та стільців, усміхається.
- Чого ти, - питаю, - регочеш? Дивуєшся, що я так до чаю допався?
- Пийте, пийте на здоров'я! - заторохтіла вона. - Доп'єте сього, я ще наллю. А то - он, як пуп, посиніли, так змерзли.
- Та се ж і гріюся, бо дрижаки таки добре пробрали! - відказую їй.
- Ото нічого бігати за отим пикатим! - знову вона за своє.
- Про якого ти пикатого удруге мені плещеш? - питаю я.
- Та вже ж не про якого? Про того, що ви його взиваєте приятелем своїм... про станового! - відрубала Параска.
- Чудна ти! - відказую їй. - Чоловік з дороги перегрітись забіг, - як же його не привітати? Спасибі, що хати не мина.
- Ще б минав, як ви з ним отак носитесь та годите йому, неначе тій болячці!
- На те воно, - повчаю її, - начальство, щоб біля його впадати та панькатись з ним. Задобри його, то й воно тобі колись у пригоді стане.
Параска і головою замотала, і рукою махнула.
- Дожидайтеся від його пригоди, як від Сірка ласки!
- Дурна ти, - вилаявся я, - то дурне і плещеш!
- Хай я і дурна, бо, може, така зроду вдалася. А проте серцем чую, що він на вас недобре замишляє... Через те і вчащає до вас! - відказала вона.
- Що ж він проти мене замишляє? - дивуючись, попитав я її.
- От, бачите, що ви й не знаєте; а я, - не бійсь, дурна, - та знаю! - з докором та згорда відказала вона.
- Що там ти такого знаєш?.. Ну, кажи, - повернувся я до неї.
Параска аж на середину хати вискочила, та, узявшись обома руками в боки і червоніючи на виду, наче та маківка, - запорощала:
- А з якого добра-ума він отого стражника раз у раз до мене підсилає... та наказує, щоб помічала, хто у вас буває та про що ви з тим, хто буває, балакаєте... куди саме вчащаєте?.. - вичитує Параска, аж крешучи своїми карими очима та поводячи передо мною рукою.
То я почав був трохи нагріватись, а то відразу мене така трясучка вхопила, що склянка об блюдце тілько - цок-цок-цок! - так ходором у моїх руках і заходила.
- Та ти не брешеш, бува?.. - здивовано попитався я.
- От хай мене осей хрест поб'є! - гукнула Параска і великим хрестом аж тричі перехрестилася, а потім знову взялася за свою роботу - мебель витирати.
- Що ж то тобі стражник хвалився, що все ото йде від станового? - нешвидко попитався я.
- Він не хвалився, та я й сама про се добре знаю, - відказала Параска.
- Почім же ти знаєш? - спитав я.
- Почім знаю? - перепитала Параска. - По всьому видко: стражник подарунки за те обіцяє... А де ж йому грошей узяти на ті подарунки? Звісно - у станового!.. Потім - ще обіцяє... Я б і сказала що, та не вмію назвати... дукач, значить, такий, що його на грудях носити.
- Медаль, може? - підказав я.
- Медаль, медаль, бодай він повісився на ній! - скрикнула Параска. - Як будеш, - каже, - як слід наглядати та про все мені доводити, то як запопадуть твого пана на злому вчинку... чи людей буде намовляти не слухатись, чи що інше замишлятиме, - то тобі, каже, начальство медаль дасть.
- Бреше, - кажу їй сердито, - твій стражник, як та руда собака, а ти за ним!.. такого й закону немає, щоб медалі роздавали жінкам за такі вчинки... От що я тобі скажу! - додав з притиском я.
- Може, він, - відказує спокійно Параска, - і бреше, а я - за що купила, за те й продаю!.. На мою думку, я все-таки береглася б отаких приятелів, як становий, - помовчавши, додала вона далі... - Що стражник, що становий - всі вони одного поля ягода, одним миром мазані!.. Всі вони одного добра зичать нам...
Як почув я оте, то з нестямки аж перелякався.
- Що ти, - питаю злякано, - сказала? Усі вони однакові? Усі одного добра зичать нам?!
- Атож! - мов ні в чім, одказує Параска.
- Та ти знаєш, нащо поліція заведена? - присікався я.
- Знаю, - спокійно відказала Параска... - На те, щоб до всякого чіплятися, - додала.
Так я і підскочив на постелі! Підвівся ото та й кажу їй:
- Поліція, - кажу, - на те у кожнім царстві заведена, щоб від лиходіїв людей захищати... Щоб спокій добрих людей не порушав!.. Щоб вони тихо жили та безпечно спали!..
- Про се самісіньке, - перебила мене Параска, - і стражничиха раз у раз про свого чоловіка каже. А я вам на се відкажу: поки у нас отого стражника в селі не було, то все добре було: і люди спокійно спали, і ніхто до їх не чіплявся. А тепер - немає нікому спокою від нього. На вулицю дівчата вийдуть поспівати, - розганяє; на досвітки парубки зберуться, - а він попідвіконню ходить та підслухує, що вони балакають проміж себе... А на того, хто йому шапки не скидає, то він так узлиться, що й по дворах ходить та присікується, - нащо з'їдів понакладав та гною понавертав? Прибери зараз, - каже, - а то составлю протокола. Хазяїн так відказує: як весна прийде, то все прибере: що на кізяк піде, а що на підмет вивезу. Так хоч і не кажи йому сього!.. Протокола напише, а земський штрапа накладає... Отак до всякого й чіпляється!.. От ви тепер і скажіть мені: чи на добро людям ота поліція, чи ні? - попитала вона мене.