- Та що ти, - кажу їй, - отаке про поліцію плещеш? Що ж, по-твоєму, - зовсім її не треба?
- А й не треба, - відказує Параска, - вона зовсім лишня! Є ж такі люди, що живуть без неї, та ще й як живуть?!
- Та тобі, - кажу їй з серцем, - за оці слова й Сибіру мало!
- А що ж, - одказує вона спокійно, - Сибір таке? Хіба й там люди не живуть?
Прямісінько тобі мов одуріла молодиця! Щоб як-небудь навести її на те, що то дурниця, про що ото вона плеще, я почав їй далі казати.
- Отже ти кажеш, що тобі й Сибіру не страшно? що й там люди живуть?
- Та вже ж і там не без людей! - одно товче вона.
- Люди то є, та тілько їх небагато, - кажу їй. - Та й то все чужі... не наші люди... іншої віри, іншої мови... А з наших - одні лиходії, що їх начальство від нас туди справляє, щоб нам отут покійніше жилося... А живуть вони як? Хіба вони живуть так, як ми отут живемо?.. От хоч би, приміром, візьми себе... Чого тобі треба? чого недістає?.. І їсти тобі є, і пити тобі є... Ще й плата тобі йде до того... Хіба тобі, - питаю, - погано у мене жити?
- Чого, - відказує, - погано? На вас я нічим не жаліюся. Спасибі вам, ви, - каже, - добрий пан... Тілько й те сказати: якби я вам не робила, то чи ви держали б мене?
Я з диву аж закашлявся; а вона підождала, поки я відкашляюсь, та й знову за своє:
- Поки в мене руки дужі та сила служить, то я вам і потрібна. А якби, - не доведи господи! - я захворіла, або сили позбулася, то тоді під чужий тин іди.
- А ти, - кажу, - заробітка не гайнуй та про чорний день відкладай.
- Що той заробіток, - відказує вона. - Хіба з нього наскладаєшся? Як візьмеш у руки, то він так поміж пальцями і розійдеться!.. От ви, - каже, - осе гаразд розберіть та й вирішіть, чи справді нам, наймитам, добре живеться? Чи справді наша доля така, що ми дурнісінько на неї нарікаємо?
Сими словами Параска ще більше мене здивувала. І хто їй про осе все наказав? Хто їй отакі думки в голову набив?.. Недаром приятель мій - пан становий, здіймаючи вгору свого здоровенного кулака, не раз мені казав, що тепер народ став - он який! І накриво йому нічого не кажи, бо ти йому слово, а він тобі - десятеро... Розумний дуже став! Тепер, - каже, - не те, що колись було.
Щоб як-небудь перепинити оту розмову, що Параска зняла, я їй наказав, щоб вона налила мені ще склянку чаю та й геть собі йшла, бо ми з нею ні до чого доброго не договоримося.
- І то правда, - усміхаючись, каже Параска, подаючи мені чай, - пора мені вже і до печі ставати, обід вам готувати. Дома ж будете обідати? Нікуди не поїдете?
- Куди, - відказую їй, - мені їхати, як нездужається? Скажи Омелькові, що не поїду.
Параска пішла, а я, п'ючи потроху чай, почав думати про те, що Параска отут наказала.
Думки її про поліцію я відразу признав за нікчемні і не звернув на їх ніякої уваги; а то про долю наймитів - то се і мою голову заклопотало.
«І справді, - думав я, - що чоловік заробив - то його вистача тілько на те, щоб сяк-так-прохарчитися та кінці докупи звести... Уділити ж з заробітку яку дещицю про чорний день - невистачить... Поки молодий та дужий, то воно якось і байдуже про се. А як старість прийде? неміч силу зопсує?.. що тоді?.. І скілько ж отакого люду є, та ще й прибуває щороку? Про се, справді, треба б комусь подумати та щось пригадати, бо щоб отак і надалі йшлося - не можна... Голодному, кажуть, і розбій не страшний. Недаром і Параска Сибіру не боїться і отаке чорти батька зна що плеще! Се таке, що треба про нього добре пометикувати... Як доведеться з приятелем моїм - паном становим - побачитись, перше всього запитаю його, як на його думку оце розв'язати? Він чоловік з головою та ще й «служебний опит» має».
І ото, допивши чаю та поставивши склянку на стіл, я почав марити, як-то осього крутого вузлика, що лихе життя його зав'язало, добродій становий буде розв'язувати?
І уявляється перед моїми зажмуреними очима пан становий з його завжди червоним обличчям та рішучим поглядом його жартівливо-лукавих очей.
- Ану, що скажете, добродію, про се? - усміхаючись, питаю його.
- А ви не знаєте, що се таке?.. і чим воно пахне?.. - спитав мене, похнюпившись, становий.
- Чим же воно, - перепитую його, - пахне?
Він на те нічого не відказав, тілько нехотя якось почав розстібувати мундира, пошарив під ним рукою і витяг із бокової кишені невеличку книжечку в чорній обгортці.
- Гляньте сюди! - додав, указуючи пальцем на обгортку, де вгорі великими літерами було друковано: «Соціалізм».
У мене аж мурав'ї забігали попід шкурою, як прочитав я оте слово.
Він прикро-прикро глянув на мене.
- Бачили? - суворо спитався.
- Бачив, - ледве чутно одказав я.
- Задля тих мудраків, що отаке пишуть або про се базікають, є у мене, щоб ви знали, добра схованка... Отака! - додав він і, заховавши книжечку в ту саму кишеню, звідки витяг, почав застьобувати мундира. - Раз заліз туди, зогниєш там, а не вискочиш!.. Не втручайся не в своє діло! Не клопочи начальства! - бубонів становий. Потім, усміхнувшись, повернувся до мене й каже:
- А пo-приятельству до вас ось що я вам на ваше питання скажу: ви знаєте, що тепер панщини нема, що обов'язувала панів піклуватися про своїх людей? Не захотіли ж її... самі не захотіли... Волі, гукали, дай! А тепер знову кричать: свобода личності!.. Оце ж вам воля й свобода... Сам про себе дбай, сам про себе піклуйся! - знову забубонів становий, і від його гомону чогось мене почало гойдати - немов хвиля підхопила мене, колише і стиха несе кудись... Я так і незчувся, коли заснув.
* * *
Прокинувся, а сонце вже геть повернуло з півдня, котилося низом до спочинку. У хаті від його світла було якось червоно-червоно.
- Осе так заснулось! - промовив я, почуваючи себе таким бадьорим та дужим, та й почав мерщій вставати. Коли тут і Параска нагодилася.
- Уставайте вже, - каже, - обід давно перестоявся. Я вже не то в печі, а й у вас у хатах груби давно витопила; а ви все спите.
Поки я умивався та прибирався, сонце зовсім почало сідати. Зокола на вікнах бігали його червоні зайчики, та крізь намерзлі шибки пробивалися в хату якимсь жовтуватим світлом, окриваючи ним тілько середню частину, а по кутках стояла вечірня темнота і блимала своїми сіронепрозорими очима.
- Мабуть, таке, що світи світло та й давай обідати! - наказав я Парасці.
Тілько що я сів за стіл та почав борщу в тарілку всипати, як Параска, ускочивши до мене, замовила:
- А до нас гость прибув! - І шатнулась до шафи, щоб гостеві тарілок наготувати.
- Який гость? - попитався я.
- Отой самий, щоб вас добре вилаяти, - чую я у прихожій: гучний голос Пищимухи.
- За те, мабуть, що на вибори не прибув? - догадуючись, питаюся і встаю стрічати гостя.
- За те самісіньке, що ви людей тілько дурите!.. Злякалися свого приятеля-станового, чи що? - докоряє він мене, роздягаючись.
- Чого мені його лякатись? Я ще вчора звечора наказав Омелькові, щоб усе готово до від'їзду було. А на ранок захворів.
- Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, - каже Пищимуха, ледве просовуючись у двері.