- Ви мені не вірите, то повірте стороннім людям. Он вам і Параска засвідчить, - одказую йому.
А Параска так і запорощала:
- От уже що правда, то правда!.. Цілу ніченьку тобі не спали: то стогнали, то бухикали...
- Здався циган на свої діти! - неласкаве вимовив Пищимуха. - А ти не порощи! - сердито перебив він Параску. - Твоє діло кухня - то туди і йди!
- Я ж задля вас посуд готовила, - усміхаючись, мовила Параска. - Певно, виголодалися, обідати будете.
- І обідати не хочу... Я лаятись приїхав. Зло мене таке розбирає, що аж гавкати хочеться! - гучно бубонить Пищимуха, розмахуючи своїми довжелезними руками.
Параска зареготалася... З усіх моїх знайомих найбільше уподобався їй Пищимуха. Чи, може, через те, що вона була куца, а він - саженного росту, з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під настовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою.
- Осе чоловік, так чоловік! - хвалилась вона. - З ним і побалакаєш як слід, і натішить він тебе своєю розмовою!
- Воно ж, мабуть, хто перший у хату ввіходить, то й здоровкається, - жартуючи, кажу йому і, подаючи руку, вітаю: - Здрастуйте!
- Та вже нічого з вами робити - здрастуйте! - відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.
Поздоровкались ми.
- Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, - кажу йому.
- І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, - каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене. - Та вже і гнів свій до вас на милість поверну - попоїм трохи, - додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.
- О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?! - усміхаючись, мовила до нього Параска.
- А ти, сороко, не скрекочи... Киш на своє гніздо! - скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.
- Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, - жартівливо відказала вона і вискочила з хати.
- Ну й де ви отаку пащекувату видрали? - повернувся він до мене, кутуляючи в роті чималий шматок хліба та запиваючи його борщем. - Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав! - жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.
- Та годі вам, - кажу йому, - на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?
- Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить... Недаром і Адам согрішив, - бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:
- Чи був на виборах, - питаєте? Аякже...
- Ну... що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?
- Краще не питайте, - сердито відказує. - Нагадали вибори - і їсти перехотілося, - веде він далі, кладучи ложку. - Ох-хо-хо-хо-хо! - заохав він на всю хату. - Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!
- Значить, праві взяли гору? - догадався я.
- Які праві? Які праві? - з огидою в голосі скрикнув він. - Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає... Юди лукаві! Чорносотенці! - загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.
- Так вони взяли гору? - занепалим голосом спитався я.
- Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього - козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге - на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників... через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх - з усієї округи насунуло!.. А втретє?.. - Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати. - Чули, що з Василенком вчинили? - спитався нешвидко.
- А що? Ні, не чув, - відказую.
- Та що ви - з неба скотились, чи що? - сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: - Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив! - з докором додав він.
- За віщо Василенка заарештували? - здивовано спитався я.
- А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, - схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.
Я похнюпився. - То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім'я! - якось незумисне зірвалось у мене з язика.
- А ви вже бачилися з ним? - знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.
- Учора прихватком забігав сюди... Допитувався, чи поїду на вибори?
- Ну? - гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.
- Казав, що безпремінно поїду... І влаштувався зовсім, та...
- Злякалися? - докірливо попитався Пищимуха.
Досада мене за серце вщипнула.
- Слухайте, - кажу, - добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете! - образливо кажу йому.
- То ви осе й розсердилися на мене? - ласкавим голосом пита Пищимуха. - Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла... Аж кипить у мене всередині з досади, - засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.
- Треба ж обережніше поводитися з словом, - кажу йому. - Воно, оте слово, що птиця: випусти - полетить, а спіймати - не так-то легко.
- Язик мій - ворог мені, - махнувши рукою, мовив Пищимуха. - Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.
Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум'яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.
- Та й дратуєш же ти мене осією стравою! - повернувся він до Параски. - Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.
- Хіба я її пекла? Огонь пік! - граючи очима, відказує Параска.
- Огонь та огонь, а й сама рук докладала! - каже Пищимуха.
- Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, - шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.
- Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став! - жартує Пищимуха.
- Так ви і так - нівроку собі! - відказує, усміхаючись, Параска.
- То я зроду такий удався, - каже Пищимуха. - А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.
- То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно! - повернувся я до його.
- Милуюся! - відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору. - Ач, яке стегно: прямо - очима їж, - промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.
- Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, - знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.
- Чого ще принесеш? - кинув їй навздогінці Пищимуха.
- Вареників! - зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,
- Бодай тобі язик у роті руба став! - скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.
Трохи я зо сміху не покотився.
- Смійтеся, смійтеся! - каже Пищимуха. - Вас регіт розбирає, а мені не до смішки... Якби раніше казала, що вареники будуть - і качки б не брав.
- А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників? - питаю,
- Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм - вареникам ніде буде міститись, - скаржиться Пищимуха. - А вареники - се ж найкраща їда! - додав він.
- Не журіться, - кажу йому. - Качка - борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.
- Хіба? - лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.
- А самі вареники з борщем не помиряться, - доводжу йому.
- Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти? - пита Пищимуха.
- А що ж, на неї дивитись?
- Хай буде по-вашому! - відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.