Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.
- І за віщо його арештували? - вголос вимовив я. - Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.
- Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, - доводить Пищимуха. - Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув... - земський довів - та до справника, а справник - становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то - по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ - звісно, як народ: темний - раз, заляканий - два... Хай йому, - каже, - отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, - пучкою взяти, а їх - і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, - повідав Пищимуха.
- З лівих ніхто не вскочив? - спитався я.
- Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є - чисте чоло, одвіювати не треба, - хвалиться Пищимуха.
- Се погано, - шкодую я.
- Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?
- Хіба ви не читали? - кажу. - Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...
- Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували? - злюче увернув Пищимуха.
- Як вони її набували, то, - кажу, - інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі - кріпакам наділені.
- Так то ж які землі? - перебив мене Пищимуха. - Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.
- Може, воно й так, - відказую. - А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.
- Сенат! Сенат! - хитаючи головою, замовив Пищимуха. - Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?
Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій - чималий горщик сметани.
У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.
- Немає на світі кращого наїдку, як вареники! - каже він, набираючи вдруге. - Та ще як їх гарна чепуруха зготує! - додав, скоса поглядаючи на Параску.
Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум'ям війнуло.
- А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ! - повернувся він до неї.
- Чого мені дослухатися? - з посміхом відказала Параска. - Хіба то я вареники тулила?
- А хто ж? - попитався Пищимуха.
- То наш кучер - Омелько! - випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.
Пищимуху так прямцем і поставило, наче його хто шпигонув гострим ножем у серце.
- Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав! - нешвидко промовив він. - Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався? - попитався далі в мене.
- Та не вірте, - заспокоюю його. - Хіба не бачите, що то молодиця жартує? Хоче, щоб ще дужче хвалили її.
- Ні, не буду їсти! - рішуче відказав Пищимуха.
- Чому?
- Поки не впевнюся, що їх не Омелько тулив.
- Як же ви впевнитесь? - питаю.
- Кликніть її сюди. Я вже знаю, як довідатися.
Нічого було робити - довелося кликати Параску.
- Показуй руки сюди! - повернувся до неї Пищимуха, як вона увійшла.
- Навіщо! Хіба я вкрала що? - наче образившись, каже Параска.
- Показуй! - гука Пищимуха.
- Ну, нате! - усміхаючись, відказала Параска і виставила перед ним обидві долоні.
- Переверни догори! - наказав Пищимуха.
Та перевернула. Пищимуха прикро глянув і промовив:
- Ну, іди собі!
Параска, дивуючись та здвигуючи плечима, вийшла з хати.
- Справді, збрехала, бісова! - промовив Пищимуха і знову почав уминати вареники.
- По чому ж ви довідались? - питаю його.
- А ви не знаєте? Під нігтями борошно залишилось!
- Та ви, - дивуюсь йому, - усяку всячину знаєте.
- Від мене ніщо не вкриється! - відказує він. - Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося... От хоч би, примірно, про вашого приятеля - пана станового. Казав Василенкові: «Ой, стережися, чоловіче! не викладай йому своєї душі». - А що він, - каже, - мені зробить, коли все те, що я роблю, законом дозволено?.. От тепер і дознався, сердяга!.. Оце маю і вам сказати: хоч він і приятель ваш, а стережіться його... Він проти вас щось замишляє, - каже він мені, доївши вареників і відкидаючись на бильце стільця.
- Ну, се, - відказую йому, - дурне ви кажете! Не поводився б він зо мною так, якби що лихе замишляв. Учора навіть, як прощався, - поцілував.
- Поцілував? - здивувався Пищимуха. - Поцілував, - спокійно відказав я.
- Ну, начувайтеся ж! - каже Пищимуха.
- Нічого мені начуватися! - відказую йому. - А от ви скажіть мені... тілько без утайки... Який там, кому і на кого позов написали?
- Се він вам хвалився? - збентежився Пищимуха.
- А хоч би й він, - відказую.
- От бісів син! І звідки він про се довідався? - пита Пищимуха.
- Значить, се правда, що написано позов? Можна дізнатися, - куди і на кого?
- Ми вже скінчили обід? - спитався Пищимуха.
- Вибачайте, - кажу йому. - Тепер хіба чайком оце все, що їли, придушимо?
Пищимуха встав, до образів перехрестився і, повернувшись до мене, мовив:
- Спасибі за хліб, за сіль і за обід, що наївся дармоїд!
- На здоров'я, - кажу йому, сам устаючи. - Може, тепер, поки Параска буде прибирати та чай готувати, ми підемо до кабінету, покачаємось трохи і покуримо.
- Хоч і ходімо, - каже Пищимуха. - Хай там, у животі, улягається страва, що чимало-таки наклали її.
Незабаром ми пішли і, засмаливши цигарки, полягали, я - на своїй постелі, а Пищимуха - вивернувся на канапі.
- Бачите, - замовив він, випускаючи з рота цілий оберемок диму, що так і закрив його від мене, - я не настоящий позов написав... Хай ті аблакати пишуть!.. А я на зразок позова зложив скаргу до другої Державної думи про нашу горемичну козачу долю. Ото я вам казав, що мене непутить отой вчинок з козаками... що хто там його вигадав, чи Сенат, чи пани-дворяни, - не знаю... От про се я й річ у своїм позові веду... І давно вже мені, по правді кажучи, хотілося дати вам прочитати та порадитись, чи вона, ота позова, на що-небудь здатна?.. От, примірно... у часописі якій надрукувати... щоб і другі прочитали... Може, таким способом хто-небудь і зверне на осю справу увагу та й здійме питання в Думі... Адже ж Дума може цьому горю пособити? - попитав Пищимуха.
- Не знаючи, що то за позов, не можу вам нічого путнього про се відповісти, - кажу йому.
Пищимуха звівся з канапи, поліз у кишеню свого каптана, витяг звідти чималий шматок паперу і подав мені до рук.