– Я ненавиджу його, – тихо проказала вона, не зводячи чорних очей з вівтаря, в якому стояв панотець Сава, вдоволений та пишно вбраний з нагоди вінчання середульшої доньки з багатим паном.
Васса тоді налякано захрестилась.
– Що це ти, доню, гріх таке казати.
Марта палахнула очима.
– А йому не є гріх?
Усе, і слóва супроти неї не скажеш, не вкладеш у серце того, що треба прощати, як прощав колись Господь і нам заповів у Святому Письмі. Пече дитину болюча, пекельна та отруйна образа за сестру, і бачить Васса, як горить Марта в тому вогнищі, а вдіяти нічого не здужає, не має вона впливу на кохану доню, а чи ж не вміє розповісти усе так, щоб дійшли слова до доньчиного серця, торкнулися його. Ні, не вміє…
За вікном почулося іржання коней, і Васса помітила, як здригнулася Марта, як і без того її похмуре лице насупилося ще дужче, і гостра голка вколола білий пальчик. Донька, одначе, вдавалось, і не завважила того, і крапельок крові не вгледіла, напруженим, застиглим поглядом уп’явшись у вікно, за яким карколомно кружляла віхола, чулись чоловічі голоси та іржання коней.
Отець Сава повернувся додому.
Васса глибоко зітхнула й відклала вбік своє шитво, сковзнувши поглядом по червоних маках. Чоловіка не було вдома довгенько, з тиждень тому від’їхав на архієреєве запрошення до Полтави. І ввесь той час, хоча й грішно було так думати, вільніше дихалося в хаті без нього. Явдоха, молода невістка, котра дуже боялася свекра, немов уся розквітла, та й Марта розкошувала, хоча й похмурніло її чоло в тузі за коханим парубком Микитою, а все ж і всміхнеться, і заспіває коли, чого зроду не дозволяла собі вдома при батькові.
Затупотіли чоботи в сінях, зачулися голоси, поміж яких вирізнявся гучний бас отця Сави, що так гоже красував слух у стінах церкви під час Божої відправи, навертаючи на вицвілі очі літніх парафіянок сльози. Той самий голос, який несамовито ревів у страшні хвилини панотцевого гніву. Двері заскрипіли, гойднулися, відчиняючись і пропускаючи в теплу світлицю прохолоду сіней та подих зими. Та і його ж, господаря панотця Саву, у довгій хутряній шубі та в шапці. Високий, широкий у плечах та ще доволі дужий, як на свої майже сімдесят літ, з напівпосивілим чорнявим волоссям та гострим поглядом вогняних чорних очей отець Сава Красногляд залишався ще привабливим чоловіком, а поважний вік тільки доповнював ту привабливість, не окрадаючи її. Марта була схожа на батька: таке саме темне, майже чорне, волосся, вродливе, хоча й з менш різкими рисами, лице та чорні очі. Тридцять років шлюбу не минулися даремно для Васси, і одного погляду на чоловіка їй досить було, щоб зрозуміти його настрій, побачити вдоволення на позбавленому зморшок обличчі. Хтозна, чи ласкавий прийом архієреїв, а чи ще щось відрадне утішило серце чоловікові. Від’їздив до Полтави у геть кепському настрої, похмурий та крикливий, з насупленими бровами. А тепер он удоволений який ввійшов до світлиці, мало не сяє, ще й колядку різдвяну мугикає собі під носа. Утім, Вассі ніяк не покійно від пісень його тих, навпаки, тривогою, мов імлою, серце криється.
Господарем, владним та холоднуватим, увійшов отець Сава до світлиці свого будинку, куценькими звиклими рухами перехрестився на ікони з потемнілими суворими ликами в червоному кутку і всміхнувся знайомою скупою усмішкою.
– Ну, що заклякли? Ходіть під благословіння!
Васса перша, яко старша, схилила покірно голову під ієрейське благословіння чоловіка, човником склавши долоні.
– Чи добре ж із’їздив, батечку?
Отець Сава знов усміхнувся, поблагословив її та вдоволеним голосом загудів:
– Ой, і не питайся, матінко. Ще таких вдалих відвідин Владики в мене не було. Пишайся, матінко, твого дому торкнулася велика благодать Божа. Аз, многогрішний, – зарокотів отець Сава, гордовито поблискуючи чорним недобрим оком, – ієрей, слуга Господній, сподобився честі бути нагородженим коштовним золотим хрестом і… – Батько поважно змовк, обвів поглядом лице кожної з жінок, і на мить, коли поглянув на Марту, в очах його промайнула тінь темного невдоволення, – і грамотою, – провадив далі, – згідно з якою я тепер протоієрей та благочинний Диканьки.