Васса радісно сплеснула руками.
– Батечку…
Красногляд добродушно шикнув.
– Цить, матінко, і радій з того, що першою дістала благословіння від протоієрея, та ще й благочинного. А стривай-но, я тобі ще щось покажу. – Обережними, повільними рухами розстібнув він свою шубу, зняв її, кинувши разом із шапкою в руки догідливо застиглого поряд служки й, залишившись у чорній, шовком гаптованій на горловині дружининими руками, рясі, поліз до кишені, з якої витягнув білу вишиту хустинку. Немов найбільшу коштовність простягнув він її до Васси однією рукою, а другою розгорнув обережно, і Васса з Явдохою зачудовано ахнули, побачивши на білій тканині хустки сяючий золотий хрест, щедро цяцькований червоним та синім самоцвітом. Марта ж холодно зиркнула на батьківську нагороду від архієрея та відвернулась.
Отець Сава поцілував благоговійно хрест.
– Дякувати Господові, зацінував таки Владика мою багаторічну працю та вірність святій матінці церкві, не оминув милістю. – Отець Сава поманив до себе Явдоху. – Ну, майбутня матінко, ходи-но сюди.
Явдоха, невеличка на зріст, миловида молодиця з темним волоссям та покірливими темними очима, негнівливе, лагідне створіння, яке починало дрижати, щойно господар гаркав могутнім голосом, несміливо наблизилась. Важка за першою дитиною, вона, бувало, й непритомніла від страху перед свекром, але не послухатись його… О, таке навіть не спадало їй на гадку. Донька звичайного сільського дячка, одна з вісьмох його дітей, вихована в простоті та невибагливості бідної багатодітної родини, вона за велике щастя вважала заміжжя своє з Панасом, сином хоча й не надто заможного, але й не бідного ієрея Сави Красногляда, і свекруху, мов матінку рідну, до серця впустила. Та ось свекор, такий не схожий на батечка, тихого та благоговійного служки Божого, наганяв на Явдоху часом добрячого холоду. Які відправи він чинив і як чарівно лунав голос його в словах святої молитви з одного боку, та яким потворним ставав той голос ієрейський, коли панотець Сава лютував. У ті хвилини Явдоха була ладна бігти, куди очі дивляться, аби подалі від гніву його страшного.
Отець Сава поблагословив її хрестом.
– Як онучка? – запитав він доволі приязно, та Явдоха віри тій приязності не мала, бо знала, що свекор полюбив її через силу, і за бідність батькову, і за посаг досить скромний, та помовчував, побоювався гніву сина свого старшого, Панаса, котрий силу та норов успадкував батьківські, та молодим був, тому й дужим, і не дозволив життя свого калічити, зі своєї волі одружився з Явдохою, не став коритися батькові, як сéстри.
Явдоха поцілувала хрест.
– Добре, батечку.
– Ієрея майбутнього носиш, – упевнено та вдоволено проказав Красногляд і обернув очі до Марти. Васса відразу ж уся напружилася, благально поглянувши на доню, неначе прохала: не гніви ти батька, не пробуджуй своїм норовом у ньому звіра лютого, вколисаного милістю та щедрістю єпископовою. Де там! Марта вже норовливо виблискувала очима й, непорушно стоячи, усім виглядом своїм давала на розум, що під благословіння до батька не піде. Немов не помічаючи того її стану, отець Сава промовив: – Ну, дочко, чого стоїш? Ходи, і тебе поблагословлю.
Марта відступилася на крок.
– Не треба мене благословляти!
Васса простягнула до неї руку.
– Доню, що ж ти…
– Облиш її, Вассо, – обірвав жінку Красногляд, і Васса відчула, як затислося серце. Добродушність чоловікова та привітність умить зникли, і посеред світлиці стояла вже постать знайомого родині похмурого панотця Сави. – Не бажає засягнути Божого благословіння, то й нехай, може, воно й на краще, нема чого брудними вустами каляти святині. – Він любовно загорнув у хустинку хреста й не помітив, як здригнулася Васса від його слів та як палахнули вогнем чорні Мартині очі. Перехрестившись, він поклав свою високу нагороду під іконами і якусь мить постояв, певне, молитовно дякуючи Господові за дістану милість. Васса з болем завважила вираз презирства в очах доньки. А Красногляд уже випростав спину й хитнув головою на порожній стіл. – А що, Вассо, попоїсти мені дадуть?
Ураз дружина заворушилася.
– Зараз, зараз. Улько! – гукнула вона до прислужниці й неспокійною птахою полинула до дверей кухні, полишивши чоловіка з дочкою в напруженому, ворожому мовчанні. Явдоха, сторожко поблимуючи на свекра темними очима, обережно притулилась на краю стільчика, взяла до рук своє шитво, але вишивати не стала, завмерла, роздивляючись візерунок і скоса позираючи на Марту.