Вона спробувала дійти до перших дверей, але здалася після кількох непевних кроків. Зрештою вона таки спромоглася дійти до них — насилу зосередившись на меті й заплющивши очі.
Двері були одночасно звичайного людського розміру й невимовно великі. Одвірок прикрашений детальним різьбленим орнаментом із кісток і черепів.
Вона штовхнула двері, і ті відчинилися.
Ця кімната могла б вмістити невелике місто.
Десь посередині був острівець із килимом площею щонайбільше з гектар. Сюзен кілька хвилин ішла до його краю.
Це була кімната в кімнаті. На підвищенні — великий і на вигляд важкий письмовий стіл, а за ним — гвинтове шкіряне крісло. Ще там була велика модель Дискосвіту на пишній підставці у вигляді чотирьох слонів, що стоять на спині черепахи. Було кілька книжкових шаф, куди великі томи напхані в такому безладді, як буває в тих, хто користується стількома книжками відразу, що не дає собі клопоту їх розставляти як слід. Було навіть вікно, яке висіло в повітрі десь за метр від підлоги.
Але стін не було. Не було нічого між краями килима й стінами більшого приміщення, крім підлоги — та й навіть її не можна було достоту так назвати. На вигляд вона не була кам’яною, але й дерев’яною точно не була. Ідучи нею, Сюзен не видавала жодного звуку. Це була просто площина — в суто геометричному сенсі.
Килим прикрашав орнамент із кісток і черепів.
І він також був чорним. Усе тут було чорне чи відтінку сірого. Подекуди можна було вгледіти й натяк на темно-пурпуровий чи темну, як океанські глибини, синь.
Сюзен ступила на підвищення.
У всьому навколо щось було не так. Звісно, все було не так із речами, які її тут оточували, але це була одна велика неоковирність, закладена в суть цих речей. Сюзен могла не звертати на неї уваги. Але була ще й неоковирність на суто людському рівні. Усе було трохи не таким — ніби той, хто створив ці речі, не до кінця розумів їхнє призначення.
На завеликому столі була промокальна дошка, але вона була невіддільною частиною стільниці, ніби вплавлена в поверхню. Шухляди були просто виступами на тумбах і не висувалися. Той, хто створив цей письмовий стіл, бачив столи, але їхньої стільності достоту не розумів.
Були на столі й речі, які мали б його прикрашати. Серед них — зливок свинцю зі шворкою на одному боці, на шворці — металева кулька. Якщо відвести кульку й відпустити, вона билася об свинцевий зливок, гупала лише раз і так завмирала.
Сідати в крісло Сюзен не пробувала. На сидінні була глибока вм’ятина. Хтось просиджував на ньому багато часу.
Вона глянула на корінці книжок. Там були написи невідомою їй мовою.
Сюзен пішла назад до далекої площини, що правила за підлогу, дійшла до дверей, вийшла в коридор і спробувала відчинити наступні двері. Вона починала щось підозрювати.
Двері вели до іншого величезного приміщення, але цього разу там було багато стелажів, які сягали від підлоги, що тягнулася в далечінь, до похмурої, мов важке небо, стелі. Усі полиці стелажів заставлені клепсидрами.
Пісок сипався з минулого в майбутнє, наповнюючи кімнату звуком, подібним до ревіння прибою, — шумом, зітканим із мільярда тихих звуків.
Сюзен ішла між стелажів. Вона почувалася, ніби серед натовпу.
Боковим зором вона помітила рух на полиці неподалік. У більшості клепсидр пісок сипався суцільним срібним потоком, але в цьому потік урвався — просто на її очах. Остання піщинка випала у нижню посудину.
Видавши тихий луск, клепсидра зникла.
За мить на її місці з’явилася нова — тихенько дзенькнувши. На її очах пісок ожив і посипався...
І вона розуміла, що таке відбувається повсюди в цьому приміщенні. Старі клепсидри зникали, на їхніх місцях виникали нові.
Про це Сюзен також звідкись знала.
Вона простягнула руку, взяла клепсидру і, задумано закусивши губу, почала перевертати її так і сяк...
— ПИСК!
Сюзен різко розвернулася. На полиці позаду неї був Смерть Щурів. Він грозив їй пальцем.
— Добре, — сказала Сюзен і поставила клепсидру на місце.
— ПИСК.
— Ні. Я ще не все оглянула.
Сюзен рушила до дверей, а щур чимчикував за нею.
Третя кімната виявилася...
...ванною.
Сюзен вагалася. Можна було чекати й від цієї кімнати клепсидр. Чи орнаментів із кістками й черепами. А от величезна порцеляново-біла ванна на подіумі, ніби на троні, із велетенськими мідними кранами й зблідлими синіми літерками над тією штукою, що до неї чіпляють ланцюжок із затичкою, які складаються в слова «Ч. Г. Убірний & Син, вул. Моллімогська, Анк-Морпорк», — це було неочікувано.
Неочікувано також було бачити там гумове каченя. Воно було жовте.
Неочікуваним було й мило. Його кістяно-білий колір пасував усьому, баченому тут Сюзен доти, та милом тим ніхто, здається, не мився. Поряд було оранжеве мило — і ним вочевидь користувалися, бо лишився саменький обмилок. Запах його нагадував ту гидоту, якою користувалися в пансіоні.
Ванна ця, хоч і завелика, була цілком людською. Навколо зливного отвору були іржаві кола — і там, де крапало з крана, теж був іржавий слід. А от майже все інше було створене кимсь, хто не розумів стільності столів і вочевидь не опанував обмивознавства.
Тутешня сушарка для рушників могла б служити спортивним знаряддям для цілої спортивної команди одночасно. Чорні рушники були невіддільними від сушарки й украй твердими. Той, хто користувався ванною, мабуть, витирався дуже старим синьо-білим рушником із літерами А Ю П Р К В Б Б Ш.
Там навіть була вбиральня — ще один зразок побутово-гігієнічного мистецтва у виконанні Ч. Г. Убірного. Бачок прикрашений фризом із зеленими й блакитними квітами. І знову, як у випадку ванної й мила, це приміщення також мало такий вигляд, ніби хтось його створив, а тоді прийшов хтось інший і додав дрібних деталей. Хтось інший із глибшими знаннями про сантехніку, для початку. А потім прийшов ще хтось, хто розумів — по-справжньому розумів, — що рушники мусять бути м’якими й допомагати людям у витиранні, а мило мусить милитися.
Такого не чекатимеш, доки не побачиш на власні очі. А тоді ніби бачиш уже не вперше.
Вилинялий рушник упав із сушарки й поповз підлогою, доки не звалився й не явив з-під себе Смерть Щурів.
— ПИСК?
— Ох, ну гаразд. Куди ти хочеш, щоби я пішла тепер?
Щур дременув крізь відчинені двері й зник у коридорі.
Сюзен пішла за ним до наступних дверей. Повернула наступну ручку.
Ще одна кімната в кімнаті. Посеред темряви віддалік — кахляний острівець зі столом, кількома стільцями, буфетом...
...і кимось. Хтось згорблений сидить за столом. Сюзен обережно наближалася. Стало чутно брязкіт начиння на тарілці.
Якийсь стариган собі вечеряє і говорить сам до себе з повним ротом між тим, як підносить виделку до рота. Якась замкнена на собі нечемність.
— Хіба я тут винен! — бризкає слиною. — Я від початку був проти, але ні, йому треба було, — збирає зі столу сарделькову шрапнель і кладе назад до рота, — в усе це вникати, а я казав йому, тут не вийде не ув’язатися, — наколює шмат невизначеної смаженини, — о ні, але він так не може, — бризкає слиною, грозить виделкою повітрю, — коли так вляпатися, казав я йому, то як вилізти, та, скажи на милість, — вкладає шмат яєшні на хліб і поливає кетчупом, — але ні...
Сюзен підійшла ближче й обійшла освітлений острівець. Чоловік її не помітив.
Смерть Щурів видерся ніжкою стола й вистрибнув на скибку підсмаженого хліба.
— О, це ти.
— ПИСК.
Чоловік озирнувся.
— Де? Де?
Сюзен ступила на килимок. Чоловік так різко підскочив, що перекинув стілець.
— А ти ще хто така?
— Ви не могли б не погрожувати мені тим загостреним шматком бекону?
— А ну відповідай, молода жінко!
— Я Сюзен, — але це прозвучало якось не так. — Герцогиня Стогелітська, — додала вона.
Зморшкувате обличчя старого зморщилося дужче, коли він намагався виснувати щось із почутого. Тоді чоловік відвернувся й здійняв руки.
— О, так! — заволав він, ніби звертаючись до всього приміщення одразу. — Щоби все остаточно накрилося мідним тазом, тільки цього бракувало!