— На вигляд коштовна?
У стіні поряд із Вапняковою головою бриніла стріла.
Була третя ранку. Сержант Колон і капрал Ноббс саме доходили висновку, що коли би хто й хотів вдертися в Анк-Морпорк, то вже чекав би наступної ночі. А у вартовій вежі можна було погрітися біля багаття.
— Можна було б записку лишити, — сказав капрал Ноббс і подмухав на руки. — Знаєте? Типу як «приходьте завтра» чи щось таке.
Він глянув угору. Крізь відчинену браму йшов кінь. Білий кінь, а на ньому — похмурий, запнутий у чорне вершник.
Вартовим не спало на думку питати «Стій, хто їде?» Нічні вартові патрулювали вулиці в такий час, що їм іноді випадало бачити недоступне для простих смертних.
Сержант Колон підніс руку до шолома й чемно привітався:
— Добривечір, шановний пане.
— Е-Е... ДОБРИЙ ВЕЧІР.
Вартові проводжали вершника поглядами, доки той не зник за поворотом.
— Оце, значить, комусь каюк-гаплик, — сказав сержант.
— Але яка відданість справі, завважте, — відповів капрал. — Цілодобово працює. Завжди в нього є час для простих людей.
— Ага.
Вартові дивилися в оксамитову темряву. «Щось тут не так», — подумалося сержантові.
— А як його звати? — спитав капрал Ноббс.
Вони ще якийсь час мовчки вдивлялися в темряву. Тоді сержант Колон, який досі не розумів, що ж із тим вершником було не так, перепитав:
— Тобто — «як його звати»?
— Ну, звати його як?
— Це Смерть, — сказав сержант. — Смерть. Так і звати. Тобто... Ти про що? Типу як... Джон Смерть?
— Ну, а чого ні?
— Але він просто Смерть, правда ж?
— Ні, це його робота. А як його друзі звуть?
— Які ще друзі?
— Ну гаразд, як знаєте.
— Ходімо, рому гарячого хильнемо.
— Мені він на вигляд ніби як Леонард.
Сержант Колон пригадав голос. Он воно що. На якусь мить.
— Мабуть, це в мене старість. На якусь мить мені здалося, що звучав він, як яка-небудь Сюзен.
— Здається, вони мене побачили, — прошепотіла Сюзен, коли кінь зайшов за ріг. Смерть Щурів висунув голову з її кишені:
— ПИСК.
— Думаю, нам знадобиться той крук. Тобто я... здається, я розумію тебе, просто не знаю, що ти кажеш...
Хропунець спинився біля великого будинка, що стояв трохи віддалік дороги. Це була трохи претензійно оформлена вілла — фронтонів і вигадливої форми вікон на ній було більше ніж потрібно, а це, своєю чергою, вказувало на її походження, бо звів ту віллу для себе й на свій смак багатий купець, як це буває з купцями, коли вони накопичують статки й не знають, куди їх подіти.
— Мені це все не подобається, — сказала Сюзен. — У мене точно не вийде, це неможливо. Я людина. Мені іноді треба в туалет і таке інше. Я не можу отак просто заходити до когось додому й убивати!
— ПИСК.
— Гаразд, не вбивати. Але це нечемно, з якого боку не глянь.
На дверях висіла табличка: «Торговцям і обслузі до задніх дверей».
— А мене можна вважати...
— ПИСК!
Раніше Сюзен і на думку не спало б про таке питати. Вона завжди вважала себе людиною, якій належить іти по життю парадними сходами.
Смерть Щурів дременув доріжкою й прошмигнув крізь двері.
— Зажди! Я не...
Сюзен придивилася до дверей. Вона може. Звісно, може. Перед її очима поставали спогади. Кінець кінцем, це всього лише якісь двері. Вони зогниють за кількасот років. Із погляду вічності, їх вважайте що й не існує. Коли порівнювати з тривалістю існування мультивсесвіту, мало що існує насправді.
Сюзен зробила крок уперед. Важкий дубовий масив опирався менше за тінь.
Скорботні родичі зібралися навколо ліжка, на якому серед подушок і перин ховався зморщений стариган. У ногах у нього згорнувся великий, дуже товстий рудий кіт, який не звертав жодної уваги на довколишній натовп.
— ПИСК.
Сюзен глянула на часомір. Крізь отвір у нижню чашу висипалися останні піщинки.
Смерть Щурів із надмірною, показною осторогою обійшов сонного кота й добряче його копнув. Кіт отямився, розвернувся, перелякано притис вуха й зістрибнув із ліжка.
Смерть Щурів захихотів:
— Х-Х-Х.
Один із скорботників, чоловік із невдоволеним лицем, перевів погляд на старого:
— Усе, кінець. Він помер.
— Я вже думала, ми тут до ночі стирчатимем, — озвалася його сусідка й підвелася. — Бачив, як той жирний кіт підскочив? Тварини все знають, у них шосте чуття.
— Х-Х-Х.
— Ну, виходь уже. Знаю, що ти десь тут, — сказав померлий і сів.
Сюзен чула про привидів, але не чекала, що отак просто побачить якогось. А ще вона не думала, що привиди матимуть вигляд живих. Порівняно зі старим, який сидів на ліжку, живі здавалися тьмяними тінями в повітрі. Померлий був на вигляд цілком матеріальним, от тільки його оточувало синювате сяйво.
— Сто сім років. Нічого собі, га? — всміхнувся він. — Мабуть, змусив тебе чекати. Ти де?
— Е-е, Я ТУТ, — озвалася Сюзен.
— Таки жінка, — сказав старий. — Ти ба, ти ба.
Поділ примарної нічної сорочки заколивався, коли старий підводився з ліжка — й раптом смикнувся, ніби його щось тримало, як на шворці. Приблизно так і було: від духа до його старої тілесної домівки тяглася тонка лінія синього світла.
Смерть Щурів підскакував на подушці й нервово рубав косою повітря.
— Ой, даруйте, — сказала Сюзен і перетяла лінію косою. Світлова нитка урвалася, високо дзенькнувши, мов тонкий кришталь.
Навколо них, а іноді й крізь них ходили скорботники. Та скорбота їхня, здавалося, добігла кінця, щойно старий помер. Невдоволений чоловік щось намацував під периною.
— Ви тільки гляньте, — в’їдливо озвався покійник, — «йой-йой, бідний наш дідусько, на кого ти нас полишив, не буде вже таких, як він, а де цей старий гад сховав заповіт?» — такий-от у мене молодший син. Коли можна звати сином когось, від кого хіба листівки на Вепроніч дочекаєшся. А жінку його бачите? Усмішка, мов брижі на помиях. А інші й гірші. Родичі такі, що й ворогів не треба. Це їм на зло я так довго жив.
Двоє щось шукали попід ліжком. Дзенькнула порцеляна. Старий пританцьовував за їхніми спинами й непристойно жестикулював:
— Дзуськи вам! Хе-хе-хе. Заповіт у кота під подушкою. Все котові відписав!
Сюзен озирнулася. Кіт нервово визирав з-за рукомийника.
Вона відчула, що треба щось відповісти.
— Це дуже добрий вчинок з вашого боку.
— Де там! Паскудник паршивий. Тринадцять років тільки й робив, що спав і гидив, а ще чекав, коли їсти дадуть. Усе життя спливав жиром, хоч би коли зад від подушки відірвав. Але відірве, коли вони заповіт знайдуть. Буде найбагатшим і найшвидшим котом на світі...
Голос розтанув разом із власником.
— Який страшний дідуган, — сказала Сюзен і глянула на Смерть Щурів, який мовчки збиткувався з кота. — Що з ним буде?
— ПИСК.
— Ой.
Позаду них один зі скорботників вивертав на підлогу шухляди. Кіт затремтів.
Сюзен вийшла крізь стіну.
Хмари заверталися за Хропунцем, ніби кільватер.
— Що ж, не так усе й погано. В сенсі, без крові й такого іншого. Він був дуже старий і не дуже приємний.
— То все добре, так? — крук сів на плече Сюзен.
— А ти звідки взявся?
— Щур сказав, що ви мене підкинете. Мені треба декуди.
— ПИСК, — показався з сідельної торби Смерть Щурів.
— То ми тепер розвозом підробляємо? — холодно поцікавилася Сюзен.
Щур знизав плечима й дав їй часомір. Сюзен прочитала ім’я:
— Вольф Вольфссонссонссонссон? Це щось осердинське?
— ПИСК.
Смерть Щурів видерся гривою на голову Хропунцеві й всівся між вух. Його крихітна мантія тріпотіла за вітром.
Хропунець легким галопом ішов понад полем битви. Це не була велика війна, радше чвара між сусідніми племенами. Відділити одну армію від іншої було складно — здавалося, бійці — хтось піший, а хтось верхи — геть випадково розбилися на дві групи й пішли одне на одного. Усі були вбрані в щось хитромудро-шкіряне й оздоблене хутром, і Сюзен не розуміла, як у цій мішанині їм вдається відрізняти ворога від побратима. Здавалося, усі просто голосно репетують і розмахують навсібіч мечами й сокирами. Та коли глянути на все це інакше, то й справді, варто комусь так ушкварити — і ви миттєво зробитеся ворогами, тож, мабуть, кінець кінцем усе вирішувалося саме собою.