Так чи інак, суть полягала в тому, що люди гинули, виявляючи героїзм у найдурніші способи.
— ПИСК, — Смерть Щурів так вказував лапкою вниз, ніби там було щось важливе.
— Тпру-у-у... вниз.
Хропунець став на невисокому узвишші.
— Е-е, так, — сказала Сюзен і витягла косу з чохла. Лезо враз ожило.
Вирізнити душі загиблих було нескладно. Вони йшли до Сюзен із поля бою, тримаючись за руки і з колишніми ворогами, і з побратимами — заточувалися й разом сміялися.
Сюзен спішилася і зосередилася.
— Е-е... ЧИ Є ТУТ ХТОСЬ ЩОЙНО ЗАГИБЛИЙ НА ІМ’Я ВОЛЬФ?
Позаду неї Смерть Щурів схопився за голову.
— Е-е. АГОВ.
Ніхто не звертав на неї уваги. Воїни йшли повз неї. Вони вишиковувалися на краю поля й ніби чекали на щось.
Вона не мусила... обслуговувати... їх усіх. Альберт намагався пояснити їй, та спогади самі поставали у пам’яті. Треба було приділити увагу кільком з них, керуючись часом загибелі чи важливістю для історії, й тоді інші самі дадуть собі раду. Від неї вимагалося тільки тримати ритм.
— Треба впевненіше триматися, — підказав крук, який сидів поряд на кам’яній брилі. — Це в жінок спільна вада, коли ви беретеся до серйозного фаху, — невпевнено тримаєтеся.
— Нащо тобі сюди треба було? — спитала Сюзен.
— Це ж поле бою, правда? — терпляче уточнив крук. — Без круків тут не обійтися, — пояснив він, скажено заводячи очі. — Вони всі падло, незалежно від, так би мовити.
— Тобто усіх з’їдять?
— Одне з див природи, — сказав крук.
— Який жах, — сказала Сюзен.
Чорні птахи уже кружляли в небі над герцем.
— Не такий уже й жах. Коні на гарнір, так би мовити.
Одне військо, коли можна так висловитися, вже тікало з поля бою, а інше кинулося навздогін.
Птахи всідалися на поживу, яка — на превеликий жах Сюзен, — була для них раннім сніданком — свіжим, гарячим, окатим.
— Ти б краще того свого хлопця знайшла, — порадив крук. — Бо на переправу спізниться.
— Яку переправу?
Крук знов завів очі:
— Ви там взагалі міфології не вивчаєте?
— Ні. Панна Дупс каже, все це вигадані історії з невеликою літературною цінністю.
— Он як. Божечки. І цього нам теж не можна, як же так? Ну, нічого. Сама все побачиш. Мені час, — і крук зірвався з місця. — Завжди стараюся зайняти місце в, так би мовити, голові стола.
— Але що мені...
І тут почувся спів. Голос лунав із неба, ніби рвучкий вітер. Голос був цілком поставленим мецо-сопрано:
— Хай-йо-то! Хай-йо-то! Хо!
Услід за голосом з’явилася жінка верхи на жеребці, майже такому ж гарному, як Хропунець. Її було забагато. Але рівно стільки, щоби її не вистачило на двох жінок. Вбрана вона була в кольчугу, блискуче мідне бюстьє п’ятого розміру й рогатий шолом.
Вишикувані вздовж краю поля загиблі радо вітали появу вершниці. За нею з неба спустилося ще шість співочих вершниць.
— Щоразу одне й те саме, правда? — кинув крук, відлітавши. — Годинами можна чекати, щоби бодай одна з’явилася, а тоді їх налітає аж семеро.
Спантеличена Сюзен спостерігала, як вершниці підхоплювали по одному загиблому воїну й відлітали у небо. За кількасот метрів над землею вони зникали, а тоді поверталися по нового пасажира. Вони насилу вдовольняли попит на переправу.
За кілька хвилин одна з вершниць під’їхала до Сюзен і витягла з-під нагрудного обладунку пергамент.
— А ну, скажи, хто тут Вольф, — спитала вона різко, як вершники зазвичай звертаються до простих пішоходів. — Вольф Щасливий.
— Е-е. Не знаю... Ой, тобто, Я НЕ ЗНАЮ, КОТРИЙ ІЗ НИХ ВОЛЬФ, — безпорадно відповіла Сюзен.
Вершниця нахилилася вперед. Обличчя в неї було ніби знайоме.
— Ти новенька?
— Так. Тобто, ТАК.
— То не стій як засватана. Швиденько знайди й доправ його як належить, будь молодчинкою.
Сюзен перелякано озирнулася й зрештою побачила його. Він був неподалік. Відносно молодий, оточений мерехтливим блакитним сяйвом, він вирізнявся поміж загиблих.
Сюзен поспішила до нього із косою напоготові. Тонка нитка синього світла тяглася від духа до його загиблого тіла.
— ПИСК! — скрикнув Смерть Щурів, підстрибуючи на місці й роздаючи інструкції жестами.
— Лівицю великим пальцем догори, правицю зігни в зап’ясті — й рубай гарненько! — підбадьорювала вершниця.
Сюзен махнула косою. Нитка урвалася.
— Що сталося? — спитав Вольф і роззирнувся довкола. — Це я там унизу лежу, так? — він повільно розвернувся. — І там... І ще трохи отам... І...
Помітивши рогату вершницю, він зрадів.
— О, небеса! Невже це правда? Валькірії доправлять мене на бенкет до Сліпого Іо, де я вічно розкошуватиму й питиму досхочу?
— Це не, тобто, ЦЕ НЕ ДО МЕНЕ ПИТАННЯ, — відповіла Сюзен.
Валькірія нахилилася, підхопила воїна й перекинула його через сідло.
— Ану тихо будь. От молодець, — примовляла вона. А тоді уважно поглянула на Сюзен.
— У тебе сопрано?
— Даруйте?
— Мала, ти співати вмієш? Нам би не завадила ще одна з сопрано. Куди не плюнь, самі мецо.
— У мене з музикою не склалося, даруйте.
— Ох, та нічого. Просто згадала. Мені час, — вона закинула голову і, набравши повітря в міхи під мідним нагрудником, видала: — Хай-йо-то! Хо!
Кінь зіпнувся дибки й рвонув учвал у небо. Під самими хмарами він зменшився до цятки, яка блиснула, перш ніж щезнути.
— Що це взагалі було? — спитала Сюзен.
Залопотіли крила. На голову покійного Вольфа сів крук.
— Ну, ці хлопці вірять, що коли загинути в герці, то огрядна співоча вершниця в обладунку доправить тебе на величезний бенкет, де можна буде заливатися й об’їдатися вічно, — пояснив крук і стримано сито відригнув. — Ізбіса ідіотське вірування, як на мене.
— Але так і сталося!
— Все одно це тупо, — крук оглянув поле, де лишилися самі полеглі та його побратими-круки. — Яке марнотратство, — додав він. — Тільки поглянь. Страшне марнотратство.
— Так!
— Тобто, я вже так наперся, а ще лишилися сотні свіженьких. Гляну, може, із собою щось прихоплю на потім.
— Але ж це трупи!
— Саме так.
— То що ти їси?
— Та не переймайся, — дав заднього крук. — Тут усім вистачить.
— Це огидно!
— Це ж не я їх убив, — сказав крук.
Сюзен здалася.
— Жінка була схожа на Залізну Лілію, — сказала вона, коли вони поверталися до коня, який терпляче на них чекав. — На нашу викладачку фізкультури. І говорила так само, — вона уявила, як валькірії, виспівуючи трелі, верхи несуться небом. «Хапайте тих воїнів, ви, маргаритки в’ялі»...
— Конвергентна еволюція, — пояснив крук. — Таке часто буває. Я колись читав, що у звичайного восьминога око майже таке саме, як людське, от... ой!
— Хотів сказати щось типу «от тільки смакує інакше», правда ж?
— Дабіть і де дубаб, — нерозбірливо промовив крук.
— Точно?
— Бідбузди бій бзьоб бубь баска.
Сюзен розтисла пальці.
— Це якийсь жах, — сказала вона. — І це така в нього була робота? І жодного вибору?
— ПИСК.
— А якщо вони не заслужили на смерть?
— ПИСК.
Цим Смерть Щурів мав на меті зауважити — і вкрай доцільно, — що в такому випадку вони можуть поскаржитися всесвітові й повідомити, що не заслуговують на смерть. І тоді вже нехай всесвіт вирішує, чи відповісти на це: «О, справді? Ну, гаразд, тоді живіть собі далі». Це було винятково лаконічне висловлювання.
— То... мій дід працював Смертю, і робота полягала в тому, щоби не заважати природі? Навіть коли він міг би зробити щось хороше? Це так нерозумно.