— ЯК ТИ СТАВИШСЯ ДО КОТІВ?
— Перепрошую?
— ДО КОТІВ. ПОДОБАЮТЬСЯ ВОНИ ТОБІ?
— Вони... — Сюзен вагалася, — нічого такі. Але кіт — це всього лише кіт.
— А ШОКОЛАД? ЛЮБИШ ШОКОЛАД?
— Гадаю, це штука, якої може бути забагато.
— ТИ ТОЧНО НЕ ДО ІЗАБЕЛЛ ВДАЛАСЯ.
Сюзен кивнула. Улюбленою стравою її матері був шоколадний геноцид.
— А ЩО З ПАМ’ЯТТЮ? ДОБРА В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ?
— О, так, я... пам’ятаю багато чого. Про те, як бути Смертю. Як все це мусить працювати. Слухайте, ви от щойно казали, що пригадуєте щура, а це ж іще навіть не ста...
Смерть підвівся й покрокував до моделі Диску.
— МОРФІННИЙ РЕЗОНАНС, — промовив він, не дивлячись у бік Сюзен. — ХОЛЕРА. ЛЮДИ НАВІТЬ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ОСЯГНУТИ, ЩО ЦЕ. ДУШЕВНІ ОБЕРТОНИ. ВОНИ ЗА СТІЛЬКИ ВСЬОГО ВІДПОВІДАЮТЬ.
Сюзен витягла з кишені Імпів життємір. Блакитний дим досі вирував в отворі між посудинами.
— Можете мені з оцим допомогти?
Смерть різко розвернувся на місці.
— НЕ ТРЕБА БУЛО МЕНІ ТОДІ ТВОЮ МАТІР ЗА ДОНЬКУ БРАТИ.
— А нащо взяли?
Смерть знизав плечима.
— ЩО ЦЕ ТАМ У ТЕБЕ?
Смерть узяв життємір Паді з її рук і підніс вище, щоби роздивитися.
— ОН ЯК. ЦІКАВО.
— Ви не знаєте, що це значить, дідуню?
— Я З ТАКИМ РАНІШЕ СПРАВИ НЕ МАВ, ТА ЦЕ, МАБУТЬ, МОЖЛИВО. ЗА ПЕВНИХ ОБСТАВИН. ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО ЯКИМОСЬ ЧИНОМ... В ЙОГО ДУШУ ПРОНИК РИТМ... ДІДУНЮ?
— О, ні. Цього бути не може. Це ж просто слово. І що не так із «дідунем»?
— ІЗ «ДІДОМ» Я ЩЕ ТАК-СЯК МОЖУ ЗМИРИТИСЯ. ІЗ «ДІДУНЕМ»? ОДИН КРОК ДО «ДІДО», ТАК Я ВВАЖАЮ. МЕНШЕ З ТИМ, Я БУВ ПЕВЕН, ЩО ТИ ДОВІРЯЄШ ЛОГІЦІ. КОЛИ ЩОСЬ ІСНУЄ ЯК ПРОСТО СЛОВО ЧИ ВИСЛІВ, ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНИ НЕПРАВДИВІ.
Смерть злегка похитав клепсидру.
— ПРИМІРОМ, БАГАТО НА СВІТІ Є РЕЧЕЙ, ЯКІ КРАЩІ НІЖ НІЧОГО. Я ЦЬОГО ЗВОРОТУ НІКОЛИ НЕ РОЗУМІВ. ЗВІСНО, Є РЕЧІ, ГІРШІ НІЖ НІЧОГО, НАПРИКЛАД, БОРГИ...
Смерть замовк.
— Я ЗНОВ ЦЕ РОБЛЮ! З ЯКОГО ДИВА МУСИТЬ МЕНІ БУТИ ЦІКАВО, ЩО ОЗНАЧАЄ ТОЙ КЛЯТИЙ ЗВОРОТ? ЧИ ЯК ТИ МЕНЕ НАЗИВАЄШ. ЦЕ НЕВАЖЛИВО! ТІСНІ СТОСУНКИ З ЛЮДЬМИ ЗАВАЖАЮТЬ ЧІТКО МИСЛИТИ. ПОВІР МЕНІ НА СЛОВО. НЕ ВТРУЧАЙСЯ.
— Але ж я сама людина.
— А Я Й НЕ КАЗАВ, ЩО БУДЕ ЛЕГКО, ПРАВДА? НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ. НЕ ВІДЧУВАЙ.
— А ви в цьому фахівець, так? — огризнулася Сюзен.
— У НЕЩОДАВНЬОМУ МИНУЛОМУ Я НА ЯКУСЬ мить ДОЗВОЛЯВ СОБІ ПОЧУТТЯ, ЦЕ ПРАВДА, АЛЕ Я МОЖУ ЇХ ВІДКИНУТИ, ЩОЙНО ЗАБАЖАЮ.
Він знов підніс клепсидру до очниць.
— Є ТАКИЙ ЦІКАВИЙ ФАКТ, ЩО МУЗИКА, БЕЗСМЕРТНА ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ, ІНОДІ МОЖЕ ПОДОВЖУВАТИ ЖИТТЯ ТИХ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ З НЕЮ В БЛИЗЬКИХ СТОСУНКАХ. Я ПОМІТИВ, ЩО ЗОКРЕМА ВІДОМІ КОМПОЗИТОРИ ДУЖЕ ДОВГО ТРИМАЮТЬСЯ ЗА ЖИТТЯ. КОЛИ Я ПРИХОДЖУ ПО НИХ, ТО БІЛЬШІСТЬ УЖЕ ГЛУХІ ЯК КОЛОДА. ПІДОЗРЮЮ, ЦЕ ЯКЕСЬ БОЖЕСТВО ТАК РОЗВАЖАЄТЬСЯ, — тут Смерть зневажливо схилив череп на бік. — ТАКЕ В НИХ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ[18].
Він поставив клепсидру на стіл і постукав по ній фалангою вказівного пальця. Клепсидра видала «вуо-уо-уі-чіка-чіка».
— У НЬОГО НЕМАЄ ЖИТТЯ. ТІЛЬКИ МУЗИКА.
— То музика ним заволоділа?
— МОЖНА Й ТАК СКАЗАТИ.
— І подовжила йому життя?
— ЖИТТЯ МОЖНА ПОДОВЖУВАТИ. ЛЮДЯМ ЦЕ ІНОДІ ВДАЄТЬСЯ. НЕЧАСТО. ЗАЗВИЧАЙ ЗА ТРАГІЧНИХ ОБСТАВИН, У ДРАМАТИЧНОМУ СЕНСІ. АЛЕ ЦЕ ЖИТТЯ ПОДОВЖИЛА НЕ ЛЮДИНА. ЦЕ ЗРОБИЛА МУЗИКА.
— Він грав на чомусь, на якомусь струнному інструменті, схожому на гітару...
Смерть озирнувся на Сюзен.
— СПРАВДІ? TAK-TAK-TAAK...
— А це важливо?
— ЦЕ... ЦІКАВО.
— Я мушу щось про це знати?
— У ЦЬОМУ НЕМАЄ НІЧОГО ВАЖЛИВОГО. ПРОСТО ЗАЛИШКИ ДАВНІХ МІФІВ. УСЕ ВИПРАВИТЬСЯ САМЕ СОБОЮ, І ТОБІ, МОЖЛИВО, ДОВЕДЕТЬСЯ ІЗ ЦИМ ЗМИРИТИСЯ.
— В якому сенсі «виправиться саме собою»?
— МОЖЛИВО, ВІН ПОМРЕ ЗА КІЛЬКА ДНІВ.
Сюзен тупо дивилася на життємір.
— Але це жахливо!
— У ТЕБЕ ІЗ ЦИМ ЮНАКОМ РОМАНТИЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК?
— Що? Ні! Я тільки раз його бачила!
— І ВИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ ПОГЛЯДАМИ У НАТОВПІ, НІЧОГО ТАКОГО?
— Ні! Звісно, що ні.
— ТОДІ ЧОМУ ЦЕ ТЕБЕ ОБХОДИТЬ?
— Бо він важ... Бо він людина, ось чому, — відповіла Сюзен і сама здивувалася. — Не розумію, чому із людьми можна отак, — невпевнено додала вона. — От і все. Ох, не знаю.
Смерть нахилився до неї, і його череп опинився на рівні її очей.
— АЛЕ ЛЮДИ ПЕРЕВАЖНО ДУЖЕ ДУРНІ ІСТОТИ І МАРНУЮТЬ СВОЇ ЖИТТЯ. ХІБА ТИ НЕ ПОМІЧАЛА? НЕ ДИВИЛАСЯ ВНИЗ, СИДЯЧИ В СІДЛІ ВИСОКО НАД МІСТОМ, І НЕ ДУМАЛА, ЯК БАГАТО СПІЛЬНОГО В НЬОГО З МУРАШНИКОМ, У ЯКОМУ ВОВТУЗЯТЬСЯ СЛІПІ ЛИЧИНКИ, ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ВИГАДАНИЙ НИМИ БАНАЛЬНИЙ СВІТ СПРАВЖНІЙ? ДИВИШСЯ НА ОСВІТЛЕНІ ВІКНА І ПРАГНЕШ ВІРИТИ, ЩО ЗА НИМИ СТАЮТЬСЯ НЕЙМОВІРНО ЦІКАВІ ІСТОРІЇ, АЛЕ НАПЕВНЕ ТИ ЗНАЄШ ОДНЕ — ЩО ЗА ТИМИ ВІКНАМИ НЕЦІКАВІ, ДУРНІ ІСТОТИ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКІ СПОЖИВАЧІ ЇЖІ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ СВОЇ ІНСТИНКТИ СПРАВЖНІМИ ПОЧУТТЯМИ, А СВОЇ ДРІБНЕНЬКІ ЖИТТЯ — ВАЖЛИВІШИМИ ЗА ПИЛ НА ВІТРІ.
Бездонне синє сяйво. Здавалося, його погляд висотує думки з її свідомості.
— Ні, — прошепотіла Сюзен, — ні, я ніколи такого не думала.
Смерть різко випростався й відвернувся.
— МОЖЛИВО, ТОБІ Б ЦЕ СТАЛО В ПРИГОДІ.
— Але це якийсь суцільний безлад! Жодного сенсу немає в тому, як вмирають і гинуть люди. Жодної справедливості!
— ХА.
— Але ж ви втручаєтесь, — наполягала вона, — ви щойно мого батька врятували.
— І ВЧИНИВ ДУРІСТЬ. ЗМІНИТИ ДОЛЮ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ — ЦЕ ЗМІНИТИ СВІТ. Я ПАМ’ЯТАЮ ПРО ЦЕ. І ТОБІ РАДЖУ, — сказав Смерть, досі не дивлячись на неї.
— Не розумію, чому не можна щось міняти, коли світ від цього став би кращим.
— ХА.
— Ви надто боїтеся змінити світ?
Смерть розвернувся до Сюзен з таким виразом, що вона почала задкувати. Він поволі наближався до неї. Голос його не гримів, а шипів.
— ЦЕ ТИ МЕНІ ТАКЕ КАЖЕШ? ТИ, У ЦІЙ СВОЇЙ ГАРНЕНЬКІЙ СУКЕНЦІ, КАЖЕШ ТАКЕ МЕНІ? ТИ? ДОЗВОЛЯЄШ СОБІ ПАТЯКАТИ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІНЮВАТИ СВІТ? А ТОБІ СТАЛО БИ ВІДВАГИ ПРИЙНЯТИ ЙОГО ТАКИМ, ЯК Є? ЗНАТИ, ЩО Є РЕЧІ, ЯКІ ТРЕБА ЗРОБИТИ, І РОБИТИ ЇХ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ? ЧИ Є НА ЦЬОМУ СВІТІ ХОЧ ОДНЕНЬКА ЛЮДИНКА, ЯКА ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ТАКЕ ОБОВ’ЯЗОК?
Він судомно стискав і розтискав руки.
— Я КАЗАВ ТОБІ, ПРИГАДАЙ... ДЛЯ НАС ЧАС — ЦЕ МІСЦЕ. ВІН РОЗМАЗАНИЙ. Є ТЕ, ЩО Є, І Є ТЕ, ЩО БУДЕ. КОЛИ ЗМІНИШ ТЕ, ЩО Є, ТО ВІДПОВІДАТИМЕШ ЗА ЗМІНИ. А ЦЕ НАДТО ТЯЖКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.
— Ви просто виправдовуєтесь!
Сюзен якийсь час зухвало й розгнівано дивилася на нього, а тоді розвернулася й рішуче пішла з кімнати геть.
— СЮЗЕН?
Вона спинилася на півдорозі, але не оглядалася.
— Так?
— СЕРЙОЗНО?.. КІСТЛЯВІ КОЛІНА?
— Так!
Можливо, це був перший в історії футляр для клавішних, та ще й пошитий із килима. Бескид запросто закинув його на плече, а іншою рукою взяв торбу з каменями.
— Не важко тобі? — спитав Паді.
Бескид припідняв рояль однією рукою й задумано зважив:
— Трохи, — відповів він.
Підлога під ним скрипіла.
— Гадаєте, варто було те все з нього виймати?
— Він працюватиме, — запевнив Толоз. — Це ж як... карета. Що більше зайвого знімеш, то швидше їхатиме. Ходімте.
Вони вийшли на вулицю. Паді намагався поводитися так невимушено, як тільки може поводитися людина в товаристві гнома з величезною сурмою, орангутана й троля із роялем на плечі.
— Мені би карета не завадила, — сказав Бескид, коли вони прямували до «Барабана». — Хочу чорну карету з тими, у лівері.
— Лівері? — перепитав Паді. Він уже почав звикати до їхніх нових імен.
— Ну, ті шо слуги.
— А, лакеї в лівреях?
— І це теж.
— А якби тобі купа золота перепала, Толозе, ти би що зробив? — спитав Паді, в якого за плечем ніжно стогнала, гітара, зачувши його голос.
18
І, звісно, навіть божественні жарти бувають невдалими. Глухота не заважає композиторам чути музику. Вона допомагає їм не зважати на шум довкола. —