Красень Маслак глянув угору. Він відчував, що час виявити доброту.
— РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ. РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ, — сказав він. Сержант полегшено зітхнув.
— ЦЯ ШТУКА ДОПОМАГАЄ ЛЮДЯМ ЗАБУВАТИ, ТАК?
— Забувати? Та люди про все забувають, коли їм влаштовують... е-е...
— ЯМУ.
— Так! Саме так!
— ОН ЯК. ДОЗВОЛЬТЕ ЗАПИТАТИ ДЕЩО.
— Що?
— ВИ НЕ ПРОТИ, КОЛИ Я ЩЕ ДЕНЬ ТУТ ПОБУДУ?
Сержант розтулив рота, щоби відповісти, але з-за найближчої дюни форт атакували д’реґи.
— Музика? — спитав патрицій. — Он як. Розповідай.
Він трохи нахилився вперед, ніби виявляв уважність. Патрицій був украй уважним слухачем. Він ніби проводив розумовий дренаж. Люди розповідали що завгодно, аби тільки не западала мовчанка.
Крім того, лорд Ветінарі — правитель Анк-Морпорка — полюбляв музику.
Іноді люди цікавилися: і яка ж музика до вподоби такій людині?
Може, дуже формалізована камерна музика? Чи, можливо, масштабні опери з громами й блискавками?
Насправді патрицій найбільше любив музику, яку ніколи не виконували. На його думку, музика вмирає від страждань, коли її виконують за допомогою дублених шкір, частин мертвих котів і гатіння металевими зливками по струнах і трубках. Краще їй лишатися крапками, рисочками й закарлючками, упійманими в тенета нотних станів.
Так вона лишається чистою. А коли люди паплюжать музику виконанням, вона починає псуватися. Ліпше б усі тихенько сиділи собі й читали партитури, без жодних посередників між власним розумом і задумом композитора, крім хіба паперу й чорнила. А коли музику виконують спітнілі товстуни, чи люди з волоссям у вухах, чи коли слина з гобоя крапає... тіпає від такого. Втім, тіпає не надто сильно, бо патрицій із тих, хто ні в чому не вдається до крайнощів.
Отже...
— І що тоді сталося? — запитав він.
— А тоді він пісню співав, вашсть, — повів далі Липучка Майкл, офіційний жебрак і неофіційний інформатор. — Про великі вогняні ядра.
Патрицій підняв одну брову.
— Перепрошую?
— Ну, про щось таке. Слів було не розібрати, бо рояль вибухнув.
— Он як? Я так собі уявляю, що дійство через це перервалося?
— Не, мавпа далі грала на тому, що лишилося, — сказав Липучка Майкл. — А люди повставали, раділи, танцювали, ногами гупали, так ніби вся підлога в тарганах.
— І ти кажеш, що хлопців із Гільдії музикантів хтось побив?
— Оце дивина була. Білі, мов простирадло, вони були опісля.
«Бувають же й білі простирадла», — подумки додав він, згадавши про місця, де йому випадає спати.
Доки жебрак говорив, патрицій перечитував звіти. Це справді був дивний вечір. Божевілля в «Барабані»... добре, це не така вже й дивина, хоча те, що він дізнався, не було схоже на типове тамтешнє божевілля, та й про танці чарівників він чув уперше. Щось підказувало йому, на що вказують усі ці прикмети... Була одна штука, яка могла погіршити ситуацію.
— Скажи, а як пан Нудль відреагував на все це?
— Тобто, вашсть?
— Це ніби дуже просте питання, мені здається.
Липучка Майкл нарешті добрав слова: «Але як ви знаєте, що там Нудль був? Я ж не казав», — і спробував якось виштовхнути їх із гортані, а тоді подумав іще раз, і ще раз, і ще раз, і сказав:
— Та просто сидів і дивився, вашсть. Роззявивши рота. А тоді вибіг.
— Ясно. Божечки. Дякую, Липучко Майкле. Можеш іти.
Жебрак на мить замислився.
— Старий Тхір Рон казав, що вашсть іноді платять за відомості, — сказав він.
— Справді? Казав? Він таке справді казав? Що ж, цікаво, — Ветінарі щось записував на берегах звіту. — Дякую.
— Е-е...
— Може, тебе заарештувати?
— Е-е. Ні. Доброго вам здоров’я, вашсть, — пробурмотів Липучка Майкл і побіг геть.
Коли кроків жебрацьких чобіт вже не було чути, патрицій підійшов до вікна, зупинився, склав руки за спиною й зітхнув.
«Можливо, — думалося йому, — існували десь міста-держави, де правителям треба дбати про якісь дрібниці... набіги варварів, баланси виплат, убивства, виверження вулканів неподалік. Але не існувало людей, які би діловито відчиняли двері дійсності й метафорично казали: „Здоров, заходьте, як добре, що ви прийшли, яка гарна у вас сокира, до речі, чи не можна часом на вас трохи заробити, доки ви тут?“». Іноді лордові Ветінарі було цікаво, що сталося з паном Гонґом. Звісно, всі знали. Але тільки в загальних рисах. Достоту не знав ніхто.
Що за місто. Навесні річка спалахує. Десь раз на місяць вибухає приміщення Гільдії алхіміків.
Він пішов назад до столу й зробив ще одну нотатку. Його лякала думка, що він збирається декого вбити.
Але тоді він узяв партитуру Фонделевої прелюдії в соль-мажорі й розпочав читання.
Сюзен пішла у провулок, де лишила Хропунця. Навколо нього на бруківці лежало зо п’ятеро чоловіків — вони трималися за різні частини своїх тіл і стогнали. Сюзен вирішила не звертати уваги. Будь-хто, хто наважиться вкрасти коня Смерті, дуже швидко дізнається, що означає вираз «світ болю». Хропунець бив копитами дуже точно. Тому світ цей був тісним і дуже особистим.
— Це музика грала ним, а не навпаки, — сказала вона. — Ти ж бачив. Не певна, що він струн торкався.
— ПИСК.
Сюзен потерла руку. Ранцеротова голова виявилася доволі твердою.
— Чи можна її вбити так, щоби не вбити його?
— ПИСК.
— Навіть не намагайся, — переклав крук. — Лише на ній він тримається за життя.
— Але дід... Але він казав, що вона його все одно уб’є!
— Такий уже цей світ, великий і дивний, — зазначив крук.
— ПИСК.
— Але... слухайте, коли вона... паразит чи щось типу того, — вела далі Сюзен, доки Хропунець риссю йшов у небо, — то який їй сенс убивати хазяїна?
— ПИСК.
— Каже, це хороше питання, — сказав крук. — Підкинь мене до Квірма, гаразд?
— Але чого вона від нього хоче? Вона ним користується, але для чого?
— Двадцять сім доларів! — вигукнув Ридикуль. — Двадцять сім доларів пішло на заставу! І ще сержант той весь час шкірився! Чарівники під арештом!
Він ішов повз вишикуваних рядком присоромлених колег.
— Ну тобто, чи часто взагалі вартових викликають до «Барабана»? Ну тобто, ви що собі думали?
— Бурмибурмибурмибурми, — сказав Декан, потупившись.
— Не розчув!
— Бурмибурмибурмитанцювалибурми.
— Танцювали? — перепитав Ридикуль рівним голосом, ідучи вздовж шеренги у зворотному напрямку. — Це танці, по-вашому? Отак штовхатися? Підкидати одне одного? Крутитися так і сяк? Так навіть тролі не поводяться (нічого не маю проти тролів, завважте, чудовий народ, чудовий), а ви ж чарівники. Мусите бути іншим за приклад, і не тими своїми сальто, що ви їх там показували, Рунний наш, це вас стосується, не думайте, що я не бачив того вашого виступу, гидко дивитися було. Нещасний Скарбій аж зліг. Танці — це коли хороводи водять, це всі знають, гаївки й таке інше, може, трохи чечітки для здоров’я, може, трохи бального чогось... а не розмахувати людьми, як ото гном бойовою сокирою (завважте, я гномів дуже поважаю, сіль землі той народ, завжди так казав). Усім ясно?
— Бурмибурмибурмиусітакробилибурмибурми, — сказав Декан, не відриваючи погляду від підлоги.
— Не думав, що колись скажу таке чарівникам, старшим за вісімнадцять, але ви всі під домашнім арештом на невизначений термін! — закричав Ридикуль.
Заборона виходити за межі академії була не таким уже й страшним покаранням. Чарівники не дуже довіряли повітрю, яке не настоялося у приміщенні кілька днів, та й життя їхнє йшло переважно за маршрутом кімната — буфет. Але почувалися вони якось дивно.
— Бурмибурминевідомочогобурмибурми, — бурмотів Декан.
Уже потім, у день, коли музика вмерла, він казав, що це з ним сталося, бо він, мабуть, ніколи не був по-справжньому юним, чи принаймні не був юним у такому віці, коли розумів би, що він юний. Як і більшість чарівників, він почав учитися таким малим, що гостроверхий капелюх, виданий йому в академії, сповзав на вуха. І відтоді він був просто чарівником.