У Декана знов виникло відчуття, ніби він чогось не зробив. Він не розумів цього аж донедавна. Він не знав, що саме пропустив. Йому просто хотілося щось робити. Він навіть не знав, що саме. Але робити те все йому хотілося негайно.
Він хотів... він почувався, мов мешканець степу, який одного ранку прокинувся й відчув нестерпне бажання покататися на водних лижах. Звісно, він не сидітиме в кімнаті, доки все пронизує та музика...
— Бурмибурминесидітимутутбурмибурми.
Його охопило незнане доти почуття. Він жадав непослуху!
Наплювати на все! Навіть на закони тяжіння! І вже точно він одяг не розвішуватиме охайненько перед тим, як лягати в ліжко!
Ридикуль казав би йому: «То ви у нас бунтар, тільки гляньте на нього, і проти чого ж ви бунтуєте?» — а він би відповів... щось таке відповів, що всі отетеріли б, от що би він відповів! Він...
Та Архіректор помарширував геть.
— Бурмибурмибурми, — зухвало пробурмотів Декан, бунтар без фіналу.
Було так гамірно, що вони ледве розчули, як хтось стукає у двері. Бескид, про всяк випадок, прочинив їх геть трішечки.
— Це я, Гібіскус. Ось ваше пиво. Пийте й забирайтеся!
— Але як нам забратися? — спитав Толоз. — Варто нам вийти, як вони змушують нас грати далі!
Гібіскус знизав плечима:
— Мені все одно. Але ви мені винні долар за пиво і двадцять п’ять доларів за потрощені меблі...
Бескид грюкнув дверима.
— Я можу з ним вторгуватися, — запропонував Толоз.
— Ні, нам це не по кишені, — сказав Паді. Вони дивилися одне на одного. — Принаймні людям ми сподобалися, — додав він. — Здається, це великий успіх. Мабуть.
Запала мовчанка, Бескид відкусив горлечко пивної пляшки й вилив її вміст собі на голову[20].
— Усім нам цікаво, що ти, на твою думку, там виробляв, — сказав Толоз.
— У-ук.
— І як так сталося, — сказав Бескид, наминаючи рештки пляшки, — шо усі ми знали, шо нам грати.
— У-ук.
— А ще, — додав Толоз, — що ти там співав.
— Е-е...
— «Не наступай мені на нові сині чоботи»? — спитав Бескид.
— У-ук.
— «Яка гарненька ти, Поллі»? — спитав Толоз.
— E-e...
— «Стогелітське мереживо»? — спитав Бескид.
— У-ук?
— Це таке дуже тонке мереживо, яке в Сто Геліті плетуть, — пояснив Толоз і покосився на Паді.
— А ще ти сказав «привіт, мала», — додав він. — Чому ти це сказав?
— Е-е...
— Ну тобто, малих дітей у «Барабан» не пускають навіть.
— Не знаю. Просто підхопив ті слова звідкись, — сказав Паді. — Вони ніби як були в музику.
— А ще так рухався... дивно. Ніби тобі штани заважають, — зауважив Толоз. — Я не фахівець із людської анатомії, звісно, але я бачив, що деякі жінки в залі дивилися на тебе так, як гном дивиться на дівчину, коли знає, що в її батька шахта з кількома золотими жилами.
— Ага, — сказав Бескид, — або як коли троль собі думає: «Тільки гляньте на ті її вкраплення, і ще на ті»...
— Ти певен, що в тобі немає нічого ельфійського? — спитав Толоз. — Бо мені здалося раз чи два, що ти поводився якось... по-ельфонутому.
— Я не знаю, що коїться! — скрикнув Паді. Гітара застогнала.
Усі подивилися на неї.
— От шо ми зробимо, — сказав Бескид, — викинемо її в річку. Усі хто за, підніміть руки. А ти можеш сказати «у-ук».
Запала мовчанка. Ніхто не хапався за інструмент.
— Але штука в тому, — заговорив Толоз, — штука в тому... що ми їм сподобалися.
Усі четверо думали саме про це.
— Здається, не було в цьому нічого... поганого, — сказав Паді.
— Треба визнати... Не бувало в мене такої публіки ніколи в житті, — сказав Бескид.
— У-ук.
— Якщо ми такі класні, — спитав Толоз, — то де наші гроші?
— Бо ти про них домовляєшся, — сказав Бескид. — Якщо нам доведеться за меблі платити, то я скоро їстиму крізь соломинку.
— Хочеш сказати, я нездара? — спитав Толоз, розлючено хапаючи його за ноги.
— У сурму ти дмеш добре. Але з грошовою магією в тебе не дуже.
— Ха, от подивився б я...
Тут у двері постукали.
Бескид зітхнув:
— Це, мабуть, знов Гібіскус. Дайте мені те дзеркало. Спробую його з-за дверей вдарити.
Паді відчинив. Там був Гібіскус, але перед ним стояв невисокий чоловічок у довгому плащі. Він широко й доброзичливо усміхався.
— О, — сказав той веселун, — це ж ви Паді, так?
— Ну, так.
І раптом чоловічок опинився в кімнаті, хоча ніхто не помітив, щоби він рухався, і гримнув дверима перед носом власника закладу.
— Нудлем мене звати, — сказав він, далі усміхаючись, — В.Д.В. Нудль. Маю підозру, ви про мене чували?
— У-ук!
— А я не до тебе звертався! Я до решти хлопців.
— Ні, — сказав Паді. — Навряд.
Усмішка зробилася навіть ширшою.
— Чув, у вас, хлопці, проблемка, — сказав Нудль. — За меблі платити і таке інше.
— Нам навіть не заплатять, — сказав Бескид і розлючено зиркнув на Толоза.
— Що ж, — сказав Нудль, — тут така справа, що я міг би вам помогти. Я підприємець. Веду справи. Бачу, що ви, хлопці, музиканти. Музику граєте. Ви ж не хочете ламати голову, де взяти грошей, правда? Це ж заважає творчості, правда? Пропоную це доручити мені.
— Ха, — сказав Толоз, який досі не відійшов від образ на фінансовому ґрунті. — А що ви можете зробити?
— Ну, — сказав Нудль, — почнімо з того, що я можу вам вибити платню за сьогодні.
— А з меблями що? — спитав Паді.
— Та тут щовечора усе ламають, — сказав Нудль відверто. — Гібіскус вас просто за носа водить. Я з ним перетру. Чесно скажу, вам, хлопці, слід уважніше з такими, як він.
Нудль нахилився вперед. Якби він вишкірився ще трохи, верхня частина його голови просто відвалилася б.
— Це місто, хлопці, — це джунглі.
— Якщо він для нас гроші виб’є, я йому довірятиму, — сказав Толоз.
— Отак просто? — спитав Бескид.
— Я довіряю тим, хто дає мені гроші.
Паді зиркнув на стіл. Невідомо чому, але він був певен, що коли щось піде не так, гітара якось на це вкаже — може, видасть неприємний акорд. Але вона тихенько щось собі мурчала.
— Ох, ну гаразд. Якщо це мені жуби жбереже, хай так і буде, — сказав Бескид.
— Добре, — сказав Паді.
— Чудово, чудово! Ми з вами зіграємось! Ви ж, хлопці, грати вмієте, еге ж?
Він витягнув аркуш паперу й олівець. В очах його переможно ревли леви.
Десь високо у Вівцескелях Сюзен скакала на Хропунці понад повстю хмар.
— Як він взагалі може таке казати? Гратися з людськими життями, а тоді розповідати про обов’язок?
У штабі Гільдії музикантів світилися всі вікна.
Пляшка джину дрібно дзенькотіла об край склянки. Тоді простукотіла по столу, коли Ранцерот ставив її.
— Невже ніхто не знає, яка холера їх сюди занесла? — спитав пан Шпень, коли Ранцерот таки примудрився взяти склянку з другої спроби. — Хтось має знати, хто вони такі!
— Про малого не знаю, — сказав Ранцерот. — Ніхто його раніше не бачив. А... А... А троль... Ви ж знаєте тролів... Це хто завгодно з них міг бути.
— Один із них точно Бібліотекар з Академії, — озвався Герберт Вихляй на прізвисько Пан Клавесин, бібліотекар гільдії.
— Він нас поки що не цікавить, — сказав Шпень.
Інші кивнули. Ніхто з них насправді не рвався бити Бібліотекаря, коли були й слабші жертви.
— А що з гномом?
— А.
— Хтось казав, що це ніби Толоз Толозсон. Живе десь на Федри...
Шпень заревів:
— Зараз же відрядіть туди когось із наших. Хочу, щоби їм нарешті пояснили, як у цьому місті належить поводитися музикантам. Тхе. Тхе. Тхе.
Музиканти тікали нічними вулицями від гамору «Латаного барабана».
— Нічогенько вийшло, — сказав Толоз. — В сенсі, нам не тільки заплатили, він нам ще й зі своїх грошей двадцять доларів виділив!
20
Трольське пиво — це сульфід амонію, розведений у спирті. На смак напій нагадує настій на батарейках. —