— Ну, так.
— Мені треба.
Третя категорія теж не годилася, бо цей був точно не з тих, хто перейматиметься через якісь там троянди, цукерки чи бодай «добридень».
— Е-е... — Блерт взяв якісь навмання й показав покупцеві. — Таку?
— Треба таку шоби бем-Бем-бембе-РЕМ-бем-ммм-оооойєееее, поняв?
Блерт подивився на гітару.
— Не певен, що ця так звучить, — сказав він.
Дві величезні руки з чорними нігтями вирвали в нього гітару.
— Ви її тримаєте непра...
— Є дзеркало?
— Е-ем, ні...
Одна волохата рука здійнялася в повітря й чимдуж ударила по струнах.
Наступні кілька секунд Блерт залюбки забув би назавжди, але не міг. Не можна так поводитися із беззахисним музичним інструментом. Це ніби як коли ви ростите маленького поні, годуєте, чешете, заплітаєте стрічки у гриву й хвіст, випускаєте погуляти на соковите пасовисько з кроликами й маргаритками, а тоді перший-ліпший вершник всаджує йому в боки шпори й гатить його батогом.
Цей лиходій грав так, ніби шукав щось. Він не знайшов шуканого, але коли відлуння останніх акордів уклякло, його обличчя скривилося у зосереджену гримасу, яка свідчила, що її власник налаштований шукати далі.
— Добро. Скільки? — сказав він.
Ця гітара була на розпродажі по п’ятнадцять доларів. Але Блертова музична душа жадала помсти. Він огризнувся.
— Двадцять п’ять доларів, — ось як він огризнувся.
— Добро. Вистачить?
Перед ним був дрібний рубін, витягнутий із якоїсь зі шкіряних кишень.
— У мене решти не буде!
Блертова музична душа протестувала, але його діловий розум швиденько скрутив їй руки й відтіснив подалі.
— Але, але, але я можу докинути самовчитель, ремінь, кілька медіаторів, так? Там такі картинки, куди пальці ставити, і таке інше. Так?
— Добро.
Варвар пішов. Блерт витріщився на рубін у своїй долоні.
Задзеленчав дзвоник. Він підвів погляд.
Цей уже був не такий страшний. Менше заклепок, а шпичаків на шоломі тільки двійко.
Блерт швидко заховав рубін.
— Тільки не кажіть, що ви по гітару.
— Ага. Мені таку шоби вуііііуїіііівіііооо-нннннннґ.
Блерт нервово озирнувся.
— Приміром, оця, — сказав він, узявши перший-ліпший інструмент. — Не знаю про віііііуіііііі, але ось вам самовчитель, і ремінь, і медіатори, з вас тридцять доларів, а ще я вам от що, я вам безкоштовно докину ще повітря між струнами, гаразд?
— Ага. Цей, а дзеркало є?
Дзвоник дзеленчав.
І дзеленчав.
Минула година. Блерт сперся на одвірок на порозі майстерні. Він божевільно шкірився й підтримував ремінь штанів, щоби ті не сповзли під вагою напханих по кишенях грошей.
— Ґіббссоне?
— Так, шефе?
— Пригадуєш, ти кілька гітар зробив, коли вчився?
— Це оті, що, ви казали, звучать так, ніби як коти, які намагаються в туалет із зашитим задом сходити?
— А ти їх викинув?
— Ні, шефе. Я подумав, що треба їх зберегти, щоби коли я за років п’ять почну робити пристойні інструменти, то можна було б із себе посміятися.
Блерт витер чоло. Із носовичка випало кілька дрібних золотих.
— А де ти їх подів? Я просто з цікавості питаю.
— Та в сарай відніс. Разом із тими розмоклими колодами, з яких, ви казали, користі, як від глухого в хорі.
— А принеси їх сюди, будь такий ласкавий. І колоди ті теж.
— Але ж ви казали...
— І пилку неси. А потім збігай по фарбу, чорну, візьми пару відер. І блискіток.
— Блискіток? Ви певні?
— Їх ти в пані Космополитої знайдеш, в ательє. А ще спитай у неї, чи нема бува тих блискучих камінців, як вони там, анки чи щось таке. І щось таке шикарне на ремені. А, і ще... Спитай, чи не позичить вона найбільше дзеркало...
Блерт знов підтягнув штани.
— А потім збігай у док і найми нам троля, щоби стояв тут у нас у кутку, і коли ще раз хтось із покупців заграє... — він на хвильку затнувся, намагаючись пригадати, — ...«Хідник до вирію» чи як вона там, то хай він їм голови повідкручує.
— А не варто спершу попередити?
— Це й буде попередження.
Минула година.
Ридикуль знудився й відрядив Страшного Теза на кухню за перекусом. Зрозум та інші двоє крутилися навколо колби, лаштували щось із кришталевих куль і дротів. І от...
На лабораторному столі була конструкція з двох цвяхівів і натягнутим між ними дротом. Дріт здавався розмазаним, коли вібрував і гудів, підхопивши ритм.
Над ним у повітрі звивалися зеленкуваті прозорі криві.
— Що це таке? — спитав Ридикуль.
— Такий звук на вигляд, — відповів Зрозум.
— Звук на вигляд, — повторив за ним Ридикуль. — Я от що скажу. Ніколи не бачив звуку, який би мав такий вигляд. І це для такого ви магію застосовуєте? Щоби на звук дивитися? У нас там на кухню сири нові завезли, ходімо послухаємо, чим вони тхнуть!
Зрозум зітхнув:
— Такий вигляд звук мав би, коли б ваші вуха були очима.
— Справді? Дивовижа!
— На вигляд він дуже складний, — вів своє Зрозум. — Коли здалеку дивитися, то ніби простий, а коли зблизька, то дуже складний. Майже...
— Живий, — упевнено закінчив за нього Ридикуль.
— Е-е...
Це подав голос той студент, який звався Скацом. Він був худий, мов граблі, й мав зачіску, найдивнішу з усіх, що їх Ридикулю випадало бачити, — рівно підстрижене волосся до плечей, причому з усіх боків без винятку. Тільки кінчик носа, що стирчав поміж пасем, вказував, куди Скац дивиться.
Якби в нього вискочила ґуля на потилиці, людям здавалося б, що він ходить спиною вперед.
— Так, пане Скаце?
— Ну... Я про таке колись читав, — сказав Скац.
— Дуже цікаво. І як вам це вдавалося?
— Ви ж знаєте про слухачів із Вівцескельних гір? Вони кажуть, що всесвіт пронизує фоновий шум. Типу як відлуння якогось звуку.
— Схоже на правду. Коли всесвіт з’являється, навряд це можливо без великого вибуху, — сказав Ридикуль.
— Він просто мусить бути дуже гучним, — сказав Зрозум. — І бути всюди одночасно. Я читав ту книгу. Старий Риктор Рахівник її написав. Ченці-слухачі досі той звук вислуховують — так він писав. Той звук не згасає.
— Здається, це мусить бути дуже гучний звук, — погодився Ридикуль. — Мусить бути гучним, щоби його чули на будь-якій відстані. Коли вітер не туди дме, то навіть дзвонів на шпилі над конторою Гільдії найманців не чути.
— Йому необов’язково бути дуже гучним, щоби його було чути всюди, — сказав Зрозум. — Це тому, що в ту мить «всюди» було зосереджене в одному місці.
Ридикуль подивився на нього так, як дивляться на ілюзіоністів, коли ті виймають з їхнього вуха куряче яйце.
— Всюди було в одному місці?
— Так.
— А де було все інше?
— Теж в одному місці.
— Одному?
— Так.
— Зібгане в маленький жмуточок?
Ридикуль почав виявляти певні прикмети. Якби він був вулканом, то жителі навколишніх містечок уже б побігли шукати цнотливицю для жертвопринесення.
— Ха-ха, ні, насправді це був радше дуже великий жмуток, — сказав Зрозум, який ніколи не помічав небезпеки вчасно. — Справа в тому, що простору не існувало, доки не утворився всесвіт, тому все, що було, було всюди.
— Те саме всюди, про яке ми щойно говорили?
— Так.
— Гаразд. Розповідайте далі.
— На думку Риктора, спершу був звук. Один дуже складний акорд. Найгучніший і найскладніший звук з усіх, що коли-небудь лунали. Такий складний, що його годі було зіграти всередині всесвіту — як от неможливо відкрити скриню ключем, схованим у скрині. Один великий акорд, який... так би мовити... озвучив усе суще. Завів пісню, так би мовити.
— Щось, як «та-да-а-а-а»? — спитав Ридикуль.
— Мабуть, так.
— Я вважав, що всесвіт з’явився, бо один бог втяв іншому причандалля і з нього всесвіт і зліпив, — повідомив Ридикуль. — Завжди мені здавалося, що це найпростіше пояснення. Ну тобто таке запросто можна собі уявити.