А ще на ньому був одяг. Зазвичай тролі не носили одягу — хіба тільки форму чи робочий одяг. А так вони обходилися пов’язкою на стегна, де й тримали всяке. Але Хризопраз був у костюмі. Сидів він так, ніби його невдало скроїли. Хоча насправді скроєний той костюм був як треба, просто будь-який троль, навіть без одягу, видається невдало скроєним.
Хризопраз, прибувши до Анк-Морпорка, швидко засвоїв тутешні правила.
Почав він із повчального уроку: бити людей — це розбій. А от платити комусь, щоби вони били людей, — прибуткова справа.
— Хочу вас, хлопці, представити. Знайомтеся, Хризопраз. Мій давній приятель. Давно ми з ним знайомі. Правда ж, Хризе?
— Правда, — сказав Хризопраз і дружньо всміхнувся до Нудля, як от акули іноді всміхаються до тріски, з якою на якийсь час збіглися їхні маршрути. Невловна гра кремнієвих м’язів у кутиках його рота натякала на те, що дехто колись пошкодує про фамільярність.
— Пан Відриваю каже, що ви, хлопці, музиканти, яких ще світ не бачив. Чи усеньке у вас є, що вам треба?
Хлопці мовчки кивнули. Люди про всяк випадок не розтуляли при Хризопразові рота, щоби не засмутити. Звісно, це правило вони засвоювали тільки шляхом набуття певного досвіду — наприклад, коли чули у темному провулку фразу «Пан Хризопраз страшенно засмучений».
— Йдіть відпочиватки в гримероньку, — лагідно вів він. — Коли чогось забажатки, їстоньки чи питоньки, скажіть. — На пальцях у нього сяяли діамантові перстені. Бескид прикипів до них поглядом.
Гримерка поряд із нужником і наполовину заставлена пивними діжками. Толоз зачинив двері й сперся на них.
— Не треба мені грошей, — сказав він, — хай тільки живим відпустять, цього вистачить.
— Вам хема чого переймахифя, — завів своє Бескид.
— Ти не міг би нормально говорити, Бескиде? — попросив Паді.
— Я казав, вам нема чого перейматися, бо ваші зуби його не цікавлять, — сказав троль.
У двері постукали. Бескид різко затулив рота долонею, але виявилося, що то стукав Асфальт — він приніс тацю з напоями.
На таці було три сорти пива. А ще там були сендвічі з копченими щурами без шкірки й хвостів. І миска першосортного антрацитового коксу, посипаного попелом.
— Жуй старанно, — простогнав Толоз, коли Бескид узявся хрумтіти коксом. — Може, це востаннє.
— Може, ніхто не прийде, і нас відпустять, — сказав Бескид.
Паді пробігся пальцями по струнах. Акорди заповнили собою кімнату, й інші припинили жувати.
— Це магія якась, — похитав головою Бескид.
— Ви, хлопці, не бійтеся, — сказав Асфальт. — Якщо виникнуть проблеми, то по зубах інші дістануть, не ви.
Паді припинив грати.
— Які ще інші?
— Шо дивно, зара всі взялися грати музику, що качає. Пан Нудль ще один гурт покликав виступити. Типу для розігріву.
— Який?
— Звуть себе «Божевілля», — сказав Асфальт.
— А де вони? — спитав Бескид.
— Ну, як би це сказати... Приміром, ваша гримерка біля нужника, так?
За подертою завісою Довбень намагався налаштувати гітару. У цій простій процедурі йому заважало одразу кілька штук. По-перше, Блерт у якусь мить усвідомив, чого насправді хочуть його покупці, а тому, подумки попросивши вибачення перед предками-гітароробами, він вирішив присвятити час приклеюванню блискіток, а не робочим деталям інструментів. Коротше кажучи, він просто вбив з десяток цвяшків і натягнув між ними струни. Але насправді це була не така вже проблема, бо музичності в Довбні було стільки ж, скільки у закладеному носі.
Він дивився на Джимбо, Кивуна й Паскуду. Джимбо був їм за басиста (істерично хихочучи, Блерт просто узяв більшу колоду й накрутив на неї парканний дріт) і тепер розгублено завмер, занісши руку над гітарою.
— Шо не так, Джимбо?
— Та струна урвалася.
— Так у тебе ж там ще п’ять лишилось, нє?
— Угу. Але я шось типу як не знаю, як грати.
— Так ти й на шести не знав, нє? Вважай, тепер трохи менше не знаєш.
З-за завіси визирнув Паскуда.
— Довбне?
— Га?
— Там сотні людей! Сотні! І в багатьох гітари є. Вони ними типу як розмахують!
Гурт «Божевілля» прислухався до реву натовпу за завісою. У Довбневій довбешці було не так уже багато звивин, і вони переважно спілкувалися між собою стусанами, та одна з них усе-таки трохи ніяковіла від здогаду, що звук гурту «Божевілля», хоч і цілком непоганий, був трохи далеким від того, який Довбень чув у «Барабані» напередодні. Той звук спонукав його верещати й танцювати, а цей звук... як сказати... спонукав його верещати й потрощити барабани на Паскудиній голові, якщо чесно.
Кивун визирнув крізь шпарину між завісами.
— Йой, там кілька чарівників... тобто, там банда чарівників у першому ряду, — сказав він. — Я... точно вам кажу, чарівники вони, але, ну...
— От дурне, та ж ясно, що це вони, капелюхи в них гостроверхі, — сказав Довбень.
— А в одного гостроверхе... волосся, — промовив Кивун невпевнено.
Решта «Божевілля» притислася до шпарини.
— На вигляд, ніби ріг, як в однорога, тільки з волосся.
— А що це в нього на спині написано? — спитав Джимбо.
— Пише «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ», — повідомив Довбень, який читав найшвидше з усіх учасників гурту й навіть не помагав собі пальцем.
— А в того кістлявого мантія-кльош, — завважив Кивун.
— Мабуть, із тих, старших.
— А ще в них усіх гітари! Думаєте, вони нас слухати прийшли?
— Та ж мабуть, — сказав Кивун.
— Жирна публіка, — сказав Джимбо.
— Ага, точно, жирна, — підтвердив Паскуда. — Цеє, а чого «жирна»?
— Це типу значить, що жиру можна натопити, — пояснив Джимбо.
— Точно. Із жиром там усе як треба.
Довбень вирішив більше не сумніватися.
— Ну, поїхали, — сказав він рішуче, — покажемо їм, як музика може качати!
Асфальт, Бескид і Толоз сиділи в кутку гримерки. Із зали було чути ревіння публіки.
— Чого він мовчить? — спитав Асфальт пошепки.
— Не знаю, — сказав Толоз.
Паді обіймав гітару й тупо дивився кудись у простір перед собою. Зрідка він лагідно поплескував долонею по деці, ніби в такт якимсь своїм думкам.
— Із ним таке іноді буває, — сказав Бескид. — Сидить і дивиться в повітря.
— Ого, вони там щось викрикують, — сказав Толоз. — Прислухайтесь.
Ревіння натовпу набуло ритму.
— Вони ніби кричать «кач, кач, кач», — сказав Бескид. Двері розчахнулися, і в гримерку напівзавалився, напівзабіг Нудль.
— Ви мусите вийти зараз же! Зараз же! — кричав він.
— Я думав, зараз ті, з «Божевілля»... — почав Толоз.
— Забудь! Ходіть! Бо вони тут усе рознесуть!
Асфальт узяв торбу з Бескидовими каменями.
— Гаразд, — сказав він.
— Ні, — сказав Паді.
— Що таке? Нерви? — спитав Нудль.
— Ні. Музика мусить бути вільною. Вільною, як вітер і небо.
Толоз різко розвернувся. У голосі Паді чулося слабке відлуння гармонік.
— Ага, ну, так, я теж так вважаю, — сказав Нудль. — Гільдія...
Паді випростав ноги й підвівся.
— Я так розумію, що люди заплатили, аби сюди потрапити, чи не так? — спитав він.
Толоз озирнувся на інших. Ніхто, крім нього, не помітив обертонів у голосі Паді. Але в ньому бриніло щось таке, наче струни.
— А, ти про це. Звісно. Треба ж покривати витрати. Ваша платня... Потім ще зношування підлоги... Опалення, світло... Здешевлення обладнання...
Натовп заревів гучніше. До нього додалося тупання.
Нудль нервово ковтнув. Раптом на його обличчі з’явився вираз, який буває в людей, готових піти на найстрашнішу жертву.
— Я би, може, підняв... на долар, може, — промовив він, заледве вичавлюючи слова із закапелків своєї душі.
— Якщо ми вийдемо зараз на сцену, я хочу домовитися про ще один виступ, — сказав Паді.
Толоз нервово й підозріло дивився на гітару.
— А, це? Без проблем. Я скоро... — почав Нудль.
— Безкоштовний.