Троль-коротун скинув на підлогу торбину з каменями і збив корки з кількох пивних пляшок.
Зайшов Бескид. Він дійшов до середини кімнати й звалився на підлогу. Дошки рипнули під вагою усіх частин його тіла водночас. Толоз переступив через нього й усівся на діжку. Подивився на пляшки з пивом. Зняв шолом. Вилив пиво в шолом. І опустив у нього голову.
Паді зайшов і сів на підлогу в кутку, спершись спиною на стіну.
А тоді зайшов Нудль.
— Ну, що я можу сказати? Що я можу сказати?
— Не питайте в нас, — подав голос Бескид, — бо нам звідки знати?
— Це було божественно, — сказав Нудль. — А що з гномом? Він топиться?
Толоз, не виймаючи обличчя з шолома, простягнув руку, збив горлечко з пляшки й вилив з неї пиво собі на голову.
— Пане Нудль? — озвався Бескид.
— Так?
— Здається, нам треба поговорити. Самим. Ну, знаєте, як учасникам, між собою. Якщо ви не проти.
Нудль обвів їх поглядом. Паді дивився в стіну. Толоз булькотів. Бескид досі лежав на підлозі.
— Гаразд, — сказав він, а тоді бадьоро додав, — Паді, та ідея з безкоштовним виступом просто клас! Я візьмуся за організацію просто зараз, і ви зможете це зробити, щойно з гастролей повернетеся. Так. Ну, я...
Він розвернувся йти й зіткнувся з Бескидовою рукою, яка несподівано перекрила йому дорогу.
— Гастролей? Яких ше гастролей?
Нудль трохи дав заднього:
— О, та невеличких. Квірм, Псевдополь, Сто Лат... — він озирнувся на інших. — Вам таке хіба не цікаво?
— Потім поговоримо, — сказав Бескид.
Він виштовхав Нудля за двері й гримнув ними. З Толозової бороди крапало пиво.
— Гастролі? Ще три вечори отакого?
— А що не так? — спитав Асфальт. — Класно ж було! Усі раділи. Ви дві години грали! Мені їх доводилося зі сцени скидати! Ніколи не почувався таким... — він затнувся.
— З мене досить, — сказав Бескид. — Штука в тому, шо от я виходжу на сцену, сідаю й не знаю, шо гратиму, аж раптом Паді робить шось на тій свої... штуці, і от уже я бем-Бам-ча-ча-БЕМ-бем. Поняття не маю, шо граю. Просто одразу воно з голови мені в руки йде.
— Ага, — озвався Толоз. — У мене те саме. Я з сурми таке видуваю, що й не певен, що його туди вдував.
— Це якось не по-справжньому, — вів далі Бескид. — От шо я скажу. Ніби на нас грають, а не ми.
— Ти ж давно в шоу-бізнесі? — спитав Толоз в Асфальта.
— Ага. Є таке, усяке бачив. Бачив усе.
— А публіку такою бачив колись?
— Бачив, як в опері вони квіти кидають на сцену й радісно кричать...
— Ха! Квіти? Одна жіночка в нас жбурнула своїми... предметами одягу!
— Це точно. На голову мені впали!
— А ще коли панна Вава Вум танцювала танок із пір’ям у «Скунсовому хвості» на Броварській, то вся публіка на сцену подерлася, щойно вона скинула останню пір’їну...
— То з нею було те саме, шо з нами?
— Ні, — визнав Асфальт. — Треба сказати, я ніколи не бачив такої... зголоднілої публіки. Навіть коли та Вава роздягалася, а я вам мушу сказати, що вони тоді геть показилися. Звісно, ніхто спіднього на сцену не кидав. Там його зі сцени переважно кидають.
— І ше одне. Нас тут четверо, а говорять лише троє.
Паді підвів очі.
— Музика важлива, — пробурмотів він.
— Не в музиці справа, — сказав Толоз. — Музика такого з людьми не робить. Вона не змушує їх почуватися так, ніби їх на терці натерли. Я так спітнів, що із дня на день перевдягатися прийдеться, — він почухав ніс. — А ще от що. Я дивився на публіку й думав: вони заплатили, щоби сюди зайти. Певен, вийшло більше за десять доларів.
Асфальт показав папірець.
— Знайшов оцей квиток на підлозі, — сказав він. Толоз прочитав:
— Півтора долари? Шість сотень людей, по півтора долари з кожного? Це... це ж чотири сотні доларів!
— Дев’ять, — озвався Паді безвиразно.— Але гроші не важать.
— Гроші тобі не важать? Ти тільки це й говориш. Що ти за музикант такий?
Ззовні досі було чути грюкіт і ревіння публіки.
— Хочете після оцього повернутися грати по підвалах для кількадесятьох людей? — спитав Паді. — Скажи мені, Толозе, хто найвідоміший сурмач усіх часів?
— Брат Склеп, і всі це знають, — миттєво відповів Толоз. — Він украв золото з вівтаря Оффлера, вилив із нього сурму і грав на ній чарівну музику, аж доки боги його не знайшли й не всипали йому...
— Точно, — сказав Паді. — Але якби ти зараз вийшов до тих людей і спитав, хто найвидатніший сурмач усіх часів і народів, вони згадають того нечистого на руку ченця чи тебе, Толоза Толозсона?
— Вони...
Толоз затнувся.
— Ото ж бо й воно, — сказав Паді. — Подумай про це. Музиканту потрібні слухачі. Не можна спинятися тепер. Ми не можемо на цьому спинитися.
Толоз потрусив пальцем, вказуючи на гітару:
— Це воно, воно небезпечне.
— Я дам цьому раду!
— Ага, але чим це скінчиться?
— Не важить, чим усе скінчиться. Важить, як ітимеш до кінця, — сказав Паді.
— Звучить якось по-ельфонутому...
Двері знов розчахнулися.
— Цеє, хлопці, — сказав Нудль, — якщо ви не повернетеся на сцену й ще щось не зіграєте, ми по вуха в рідкому...
— Не можу грати, — сказав Толоз. — У мене задишка від браку грошей.
— Я ж казав, десять доларів, хіба ні?
— Кожному.
Нудль не сподівався попрощатися із сумою, меншою за сотню, але демонстративно замахав руками:
— Оце така ваша вдячність? Від душі відриваю, хочете, щоби я з голоду вмер!
— Ми б подивилися. Можемо почати зараз, — сказав Бескид.
— Гаразд, добре, тридцять доларів, — згодився Нудль. Останнє в мене забираєте!
Бескид глянув на Толоза, який досі перетравлював думку про найвидатнішого сурмача всіх часів.
— Там серед публіки багато тролів і гномів, — сказав Бескид.
— «І в підземеллях, і на вершинах гір»? — запропонував Толоз.
— Ні, — відповів Паді.
— А що тоді?
— Я щось придумаю.
Публіка повалила надвір. Чарівники з’юрмилися навколо Декана. Усі клацали пальцями.
— Що ж, що ж, що ж, — радісно наспівував Декан.
— Вже по півночі! — сповістив Викладач новітніх рун, клацаючи пальцями. — А мені все одно! Що далі робитимем?
— Можна влаштувати якесь неподобство, — запропонував Декан.
— Це точно, — погодився Завкаф неточних наук. — Ми ж навіть вечерю пропустили.
— Ми пропустили вечерю? — перепитав Верховний верховик. — Ого! Отак нас музика закачала! Нам начхати!
— Та ні, я не про те, — заговорив Декан і затнувся. Він не був певен, про що він, коли про це замислився.
— До Академії неблизький шлях, — повів він далі. — Гадаю, нам треба дорогою хоча би кави перехопити чи типу того.
— Може, пончик чи й два, — сказав Завкаф.
— Я би від яблучного пирога не відмовився, — додав Верховний верховик.
— А я від тортика.
— Ка-ава, — протягнув Декан. — Та-ак. Нам треба в ка-варню. Саме так.
— Що таке каварня? — спитав Верховик.
— Там варять щось? — спитав Викладач. Пропущена вечеря, доти забута, враз заполонила порожнини їхніх нічим не заповнених шлунків.
Декан опустив погляд на поли своєї нової шкіряної мантії. Усі її хвалили. Вони були в захваті від «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ». І зачіска в нього була що треба. Він замислився, чи не варто зголити бороду й лишити невеличкі бакенбарди. Він відчував, що це буде правильно. І кава... Так, справді... Кава чомусь була доречною. Кава була важливим складником.
А ще музика. Музика також. Вона була і тут, і там, і всюди.
Але чогось бракувало. Чогось невизначеного. Він не знав чого саме, але був певен, що упізнає, щойно побачить.
У провулку за «Каверною» було дуже темно, й тільки найгостроокіші помітили б у тій темряві кілька притиснутих до стіни постатей.
За мідними відблисками втаємничені могли б зрозуміти, що перед ними були охоронці гільдійних правил — учасники «Тахікардійської терції Грішема». На відміну від інших головорізів, найманих паном Шпенем, у цих таки був музичний хист.