— Е-е.
Десь глибоко в кавовій хмарі почулися вибухи й лускіт. Зрозум кліпнув очима. Піна почала осідати.
З-під неї оприявнилися гостроверхі капелюхи, ніби старі колоди на дні висохлого озера.
Ридикуль рушив уперед, із його капелюха крапала кава.
— Що за бісова дурня тут відбувається? — поцікавився він. — Мені не забракне терпіння дочекатися, доки Декан в усьому зізнається.
— Не розумію, чого це ви на мене все вішаєте, — пробурмотіла вкрита кавою колона.
— Ага, і тоді хто ж це втнув?
— Декан сказав, що на каві мусить бути пінка, — озвалася пінна купа, чиї обриси нагадували Верховика, — і тоді він доклав трохи простеньких чарів, а тоді ми, здається, трохи загралися.
— Отже, це були таки ви, Декане.
— Так, гаразд, я, але це чиста випадковість, — невпевнено сказав Декан.
— Геть звідси, усі, — наказав Ридикуль. — Щоби повернулися до Академії негайно.
— Ну тобто, я не розумію, чому ви вважаєте, ніби це тільки моя провина, навіть коли іноді так стається, що це я...
Піна ще трохи осіла, і з-під неї показалася пара очей під томським шоломом.
— Даруйте, — озвався голос, джерело якого досі ховалося під піною, — але хто за все це платитиме? З вас чотири долари, будьте ласкаві.
— Гроші в Скарбія, — швидко відповів Ридикуль.
— Уже ні, — сказав Верховний верховик. — Він купив сімнадцять пончиків.
— Цукор? Ви дозволили йому їсти цукор. Ви ж знаєте, що він від цього починає поводитися дивно. Пані Герпесюк попереджала, що коли ми пустимо його до цукру, вона нам винесе догану. — Ридикуль зібрав чарівників біля дверей. — Гаразд, шановний пане, ви можете довіряти нам, ми ж чарівники, я пришлю когось із грішми зранку.
— Ха, гадаєте, я вам повірю? — спитав шом.
Це був довгий день. Ридикуль розвернувся й поводив рукою біля стіни. Сипнуло октариновими іскрами, й слова «ВИННІ 4 ДОЛЯРИ» самовипалилися на камені.
— Ваша правда, в мене жодних питань, — сказав гном і сховався у піні.
— Є в мене підозра, що пані Герпесюк не дуже перейматиметься, — сказав Викладач новітніх рун, коли вони брьохали нічними вулицями. — Бачив її й кількох покоївок на, ну, концерті. Знаєте, тих, що на кухні помагають. Моллі, Поллі й ця ще, Доллі. Вони, так би мовити, верещали.
— Не думав, що музика була аж така погана, — завважив Ридикуль.
— Та ні, так би мовити, не від болю, я би не сказав, що від болю, — вів далі Викладач новітніх рун, червоніючи. — Але коли той юнак вихляв стегнами отак...
— Він мені здався цілком ельфонутим, — завважив Ридикуль.
— ...То вона, так би мовити, кинула свої... ну, теє, на сцену.
Тут навіть Ридикуль не знайшовся, що відповісти. Принаймні якийсь час не знаходився. Усе чарівниче товариство раптом поринуло кожен у свої особисті думки.
— Тобто, наша пані Герпесюк? — уточнив Завкаф неточних наук.
— Так.
— Тобто, отеє, цейво?
— Так, здається, так.
Ридикуль якось бачив, як пані Герпесюк розвішувала своє прання. Видовище його вразило. Він не знав, що в цілому світі набереться стільки рожевого трикотажу.
— Тобто, вона таки кинула свої?.. — спитав Декан, і його голос звучав так, ніби він був дуже, дуже далеко.
— Ну, так, я цілком певен.
— Звучить небезпечно, як на мене, — різко сказав Ридикуль. — Так можна й скалічити когось. Отже, шановні, усім негайно в Академію, і щоби кожен прийняв холодну ванну.
— Справді, вона свої?.. — не вгамовувався Завкаф. Чомусь ніхто з присутніх не міг прогнати від себе цю думку.
— Краще зробіть щось корисне, знайдіть, приміром, Скарбія, — сказав Ридикуль. — А вас усіх я би зранку зібрав і виголосив догану перед адміністрацією, якби ви самі не були адміністрацією...
Старий Тхір Рон, який був фаховим маніяком і одним із найнастирливіших анк-морпоркських жебраків, блимав очима в напівтемному кабінеті. А от лорд Ветінарі чудово бачив у темряві. Нюх у нього теж був, на превеликий жаль, гострим.
— А тоді що сталося? — спитав він, намагаючись не повертатися обличчям до жебрака. Адже нехай сам Старий Тхір Рон і був невеличким згорбленим чоловічком у завеликому брудному плащі, сморід його був великим, як світ.
Насправді Старий Тхір Рон був буквально шизофренічною істотою. У тому сенсі, що окремо існувала людина на ім’я Старий Тхір Рон, а окремо — сморід Старого Тхора Рона, який за багато років еволюціонував до такої міри, що міг вважатися повноцінною особистістю. Будь хто міг би смердіти так, що сморід лишався би в повітрі якийсь час після відбуття свого власника, але сморід Старого Тхора Рона прибував за кілька хвилин до свого власника, щоби поширитися в просторі й зручненько облаштуватися заздалегідь. Він набув таких виразних рис, що сприймався навіть не носом, який самозакупорювався з метою самозбереження, — люди передчували наближення Старого Тхора Рона вухами, бо в тих починала плавитися сірка.
— Хулєра, хулєра, не тим боком, казав їм, хулєра бісова... — Патрицій терпляче чекав. Коли маєш справу зі Старим Тхором Роном, треба дати час його заблукалій свідомості прийти до взаємопорозуміння із язиком. — Чари наводять, шоб шпигувати, казав їм, юшку з квасолею сюди... а тоді всі почали танцювати, бачте, і тоді ще двоє чарівників були на вулиці, і один говорив, шо музику можна впіймати в коробку, а пан Нудль зацікавився, і тоді у каварні шось вибухнуло, і вони всі пішли в Академію... хулєра, хулєра, хулєра їм в печінку, шоби я ще хоч раз.
— Справді, каварня вибухнула?
— Кава з піною по всіх стінах, вашсть... хулєра...
— Так, так, і таке інше, — махнув на нього худою рукою патрицій. — І це все, що маєте мені розповісти?
— Ну... хулє...
Старий Тхір Рон помітив погляд патриція й узяв себе в руки. Навіть за мірками його дуже відносно здорового глузду існували обставини, за яких не варто випробовувати вдачу. Сморід його блукав кімнатою — читав папери, роздивлявся картини.
— Кажуть, — повів він далі, — що від нього жінки божеволіють, — він нахилився вперед. Патрицій відхилився назад. — Кажуть, коли він отако стегнами зробив... пані Герпесюк кинула свої... як вони в біса... на сцену.
Патрицій повів бровою:
— «Як вони в біса»?
— Ну, ви знаєте, — Старий Тхір Рон невизначено порухав пальцями в повітрі.
— Пару пошивок? Два мішки борошна? Дуже вільного крою шта... Он як. Розумію. Це ж треба. Ніхто не постраждав?
— Не знаю, вашсть. Але дещо таки знаю.
— І що ж?
— Ну... Липучка Майкл каже, вашсть іноді платить за відомості?..
— Так, знаю. Не уявляю, звідки беруться такі плітки, — сказав патрицій, підводячись і відчиняючи вікно. — Доведеться щось із цим робити.
Старий Тхір Рон знову подумав про те, що нехай він і несповна розуму, та не настільки божевільний, щоби аж так нариватися.
— А ще от я таке знайшов, вашсть, — сказав він і витягнув щось із неуявно страшних глибин під плащем. — Тут шось пише, вашсть.
Це була афіша, кольори яскраві й чисті. Вона була не старою, та годинка чи дві в якості утеплювача для грудей Старого Тхора Рона добряче її зістарили. Патрицій озброївся двома пінцетами й розгорнув її.
— Це оті, шо музику грають, — пояснив Старий Тхір Рон, — і оце там таке пише. А ше трохи пише там внизу. Пан Нудль і троль Крейдян оце шойно надрукували й розвішали, а я оце причепився до них і казав, шо на них надихаю, коли одненьку мені не дадуть.
— Певен, це спрацювало як належить, — сказав Патрицій.
Він запалив свічку й уважно прочитав написи на афіші. У присутності Старого Тхора Рона полум’я свічок набувало синюватого відтінку.
— «Відкритий фестиваль музики, що качає», — промовив він.
— Це, шо платити не треба, шоби послухати, — пояснив Старий Тхір Рон. — От хулєра хулєрська.
Лорд Ветінарі читав далі.
— У Сховному парку. Наступної середи. Так-так-так. Відкритий громадський простір, звісно ж. Цікаво, чи багато люду прийде.
— Багацько, вашсть. Сотні не змогли в «Каверну» зайти.
— І той гурт отак виглядає? — спитав лорд Ветінарі. — Отак похмуро?