— Як я бачив, то хіба потом стікають, — сказав Старий Тхір Рон.
— «Хто не буде присутній, той дерево, шчо схоже на маслину», — прочитав патрицій. — Це якийсь таємний код, як ви гадаєте?
— Не можу знати, вашсть, — сказав Старий Тхір Рон. — Голова не варить, коли мучить спрага.
— «Таке видовишче годі пропустити! Раз ув житті!», — сумно прочитав вголос лорд Ветінарі. Він підвів погляд на Рона. — О, даруйте. Певен, можу вам організувати щось, що вас освіжить...
Старий Тхір Рон кашлянув. Пропозиція прозвучала цілком щиро, та чомусь йому враз перехотілося пити.
— Отже, не затримуватиму вас. Щиро вам дякую,— сказав лорд Ветінарі.
— Цеє...
— Так?
— Цеє... нічого...
— Оті добре.
Коли хулєркання Рона стихло на сходах, патрицій задумано постукав пером по паперах і якийсь час дивився у стіну.
Перо перекотилося на слово «Відкритий».
Зрештою він дзенькнув маленьким дзвоником. Крізь двері просунулася голова молодого службовця.
— О, Тулумбасе, — сказав йому лорд Ветінарі, — підіть нагадайте очільнику Гільдії музикантів, що він хотів мені щось сказати.
— Е-е... Пан Шпень уже в приймальні, ваша світлість, — сказав службовець.
— А він випадково афіші не має при собі?
— Має, ваша світлість.
— А він страшенно розлючений?
— Справді, саме так і є, ваша світлість. Щось там про фестиваль. Наполягає, щоби ви заборонили.
— Божечки.
— А ще вимагає негайної аудієнції.
— Он як. Тоді хай зажде ще хвилинок зо двадцять, а тоді запрошуйте.
— Так, ваша світлість. Він весь час питає, що ви плануєте із цим усім робити.
— Добре. Я в нього спитаю про те саме.
Патрицій відхилився на спинку крісла. Si non confectus, non reficiat.
Таке родинне гасло у Ветінарі. Не треба лагодити те, що не ламалося, треба розслабитися й подивитися, що з цього вийде.
Він розгорнув теку з нотами й почав прослуховувати прелюдію до ноктюрна Салямі з варіаціями на тему Бабла.
За якийсь час він перевів погляд на кімнату й грізно промовив:
— Іди собі.
Сморід покрався геть.
— ПИСК!
— Не кажи дурниць! Я тільки відлякала їх. Нікого ж не скалічила. Який сенс у силі, коли її не можна застосовувати?
Смерть Щурів сховав ніс у лапках. Зі щурами все було значно простіше[25].
В.Д.В. Нудль часто обходився без сну. Переважно він був змушений зустрічатися з Крейдяном ночами. Крейдян був кремезним тролем, але від денного світла висушувався й тріскався.
Інші тролі зневажали його через осадове походження і, відповідно, приналежність до найнижчого трольського класу. Йому було все одно. Він був тролем на рідкість доброї вдачі.
Працював він переважно на тих людей, які замовляли щось незвичне «на вчора», без зайвих зобов’язань і за плату живими грішми.
Це замовлення було дуже незвичним.
— Просто ящики?
— З кришками, — уточнив Нудль. — Як оця, що я зробив. А всередині дріт напнути.
Інші спитали би «Нащо?» чи «Чому?», та Крейдян не тим заробляв на життя. Він узяв ящик і покрутив у руках.
— Скільки? — спитав він.
— Почнемо з десятка, — сказав Нудль. — Але, гадаю, потім знадобиться більше. Значно, значно більше.
— А десяток — це скільки? — спитав троль.
Нудль підняв руки й розчепірив пальці.
— Зроблю за два долара, — сказав Крейдян.
— Хочеш, щоби я останнє від душі відірвав?
— Два долара.
— Ці по долару кожна, а наступна партія — по півтора.
— Два долара.
— Гаразд, гаразд, по два долари штука. Це десять доларів за все, так?
— Так.
— Знай, від душі останнє відриваю.
Крейдян відкинув ящик убік. Той підскочив, і кришка з нього злетіла.
Трохи згодом у пошуках поживи до майстерні прикульгав сіро-бурий бродячий пес, всівся перед ящиком і якийсь час дивився в нього.
Тоді враз почувся дурнем і покульгав геть.
Ридикуль щосили постукав у двері Високоенергетичної чароспоруди, коли годинники на міських вежах видзвонювали другу по півночі. На нього спирався Зрозум Впертонз, який заснув на ходу.
Ридикуль думав повільно, але упевнено. Рано чи пізно він доходив висновків.
Двері прочинилися, і в шпарині показалося волосся Скаца.
— Ви до мене обличчям? — уточнив Ридикуль.
— Так, Архіректоре.
— Дайте нам зайти, коли так, бо мені роса чоботи промочить.
Заводячи Зрозума всередину, Ридикуль роззирнувся довкола.
— От би мені колись зрозуміти, що вас, хлопці, змушує працювати цілодобово, — сказав він. — У вашому віці магія мене не аж так цікавила. Будьте ласкаві, принесіть Впертонзу кави. І друзів своїх покличте.
Скац рвонув на кухню, а Ридикуль лишився наодинці зі заснулим Зрозумом.
— Чим це вони тут зайняті? — спитав він сам у себе.
Раніше це питання його не бентежило.
Перед тим, як впустити їх, Скац щось робив за лабораторним столом під стіною.
Принаймні дерев’яний макетик Диска він упізнав. На ньому були викладені концентричними колами довгасті камінці, а на рухомому свічнику була свічка, яку можна обертати навколо Диска.
Це був переносний друїдський рахувальний пристрій, який ще звали наколінником. Скарбій колись навіть такий замовляв. На пакуванні був напис: «Для жерців, які цінують час». Скарбій так і не навчився ним користуватися, і тепер просто підпирав ним двері. Ридикуль не розумів, який стосунок пристрій мав до магії.
Зрештою, це ж усього лише календар, а звичайнісінький найпростіший календар можна купити за вісім пенсів.
А от складна система із трубок за пристроєм геть збила його з пантелику. Над нею Скац і працював — по всьому верстату валялися уламки скла, колби й шматки картону.
Трубки ніби трохи ворушилися. Ридикуль нахилився ближче.
Там було повно мурах.
Вони бігали трубками крізь складну систему спіралей. Тисячі мурах. У тихій кімнаті було чути, як невпинно шурхотять комашині тільця.
На рівні очей Архіректор помітив шпарину. Біля неї до скла хтось приклеїв папірець із написом «Ввести тут».
На столі була довгаста картка завширшки точно зі шпарину. У картці були отвори.
Два отвори, потім ціле креслення з отворів, а тоді ще два отвори. На звороті був напис олівцем: «2x2».
Ридикуль був із тих, хто тиснутиме на будь-які важелі, щоби побачити, що з того вийде.
Він сунув картку в шпарину...
Шурхіт змінився. Мурахи заклопотано мандрували трубками. Якісь із них навіть несли на собі насінини...
Щось тихо шорхнуло, і з іншого кінця лабіринту випала картка.
У ній було чотири отвори.
Ридикуль тупо дивився на неї, аж до нього, розтираючи заспані очі, підійшов Зрозум.
— Це наша мурашина рахівниця, — пояснив він.
— Два на два чотири? Що ж, не знав, не знав, — пробурчав Ридикуль.
— Вона й інше може розрахувати.
— Тобто ви хочете сказати, що мурахи рахувати вміють?
— О, ні, не окремі мурахи... Як би це пояснити... Бачте, ці картки з отворами перекривають певні трубки, а крізь певні — пропускають мурах, і... — тут Зрозум зітхнув, — ми певні, що цей пристрій здатен на більше.
— Приміром? — допитувався Ридикуль.
— Ну, про це ми ще дізнаємось.
— Тобто ви не знаєте? А хто це збудував?
— Скац.
— І тепер ви хочете зрозуміти, що ця штука робить?
— Ну, ми вважаємо, що вона здатна до складних математичних розрахунків, многочлени й таке інше, просто треба більше членистоногих.
Мурахи невпинно бігли величезним скляним лабіринтом.
— У мене такий щурик був, тушканчик чи типу того, коли я був малим, — сказав Ридикуль, відчувши зневіру перед незрозумілим. — Весь час бігав у коліщатку. Цілу ніч у ньому ганяв. Це щось таке, так?
— Грубо кажучи, щось таке, — обережно сказав Зрозум.
— І мурашина ферма в мене була, — Ридикуль почав відволікатися. — Ті гади малі ніколи не рили прямо, — він опанував себе. — Гаразд, покличте-но своїх дружбанів.
25
В історії Анк-Морпорка щури відігравали помітну роль. Невдовзі перед тим, як патрицій прийшов до влади, була страшна навала щурів. Міська рада обіцяла двадцять пенсів нагороди за щурячий хвіст. За тиждень чи два щурів помітно поменшало — а тоді до ратуші вишикувалася черга містян зі щурячими хвостами, а міська скарбниця спорожніла, і ніхто не хотів працювати. Адже щурів у місті ще лишалося вдосталь. Лорд Ветінарі вислухав суть проблеми, а тоді вирішив її однією фразою, яка багато каже про його особистість, про глупоту тих, хто вигадав видавати нагороду за хвости, а також про кмітливість анк-морпоркців в усьому, що стосується легкого заробітку: «Обкласти податком щуроферми». —