Сюзен спопеляла Ридикуля поглядом. Коло, що оточувало її, дивним чином впливало на її сприйняття простору. Несправедливість такого стану речей дратувала її найбільше.
— То нащо ви мене прикликали? — спитала вона.
— Добре, що перейшли до справи. Це ближче до сценарію, — сказав Ридикуль. — Ми вповноважені ставити вам запитання. А вам доведеться на них відповісти. По правді.
— І?
— Може, ви присісти хотіли б? Випити чогось?
— Ні.
— Як скажете. Оця музика нова. Розкажіть нам про неї.
— Ви прикликали Смерть для цього?
— Ми не певні, кого саме прикликали, — сказав Ридикуль. — То вона справді жива?
— Так... здається.
— Де вона мешкає?
— Здається, вона мешкала в одному інструменті, але вочевидь поширилася. Можна мені піти?
— Ні. Чи можна її вбити?
— Не знаю.
— Чи місце їй у нашому світі?
— Тобто?
— Чи місце їй у нашому світі? — терпляче повторив Ридикуль. — Чи мусило статися те, що стається?
Сюзен раптом почулася великим цабе. Подейкують, що чарівники насправді дуже мудрі, їх навіть колись називали відунами[26]. І от вони розпитують її про те, чого самі не знають. Вони прислухаються до неї. В її очах спалахнула гордість.
— Мені здається, що ні. Вона опинилася тут за якимсь випадковим збігом обставин. Потрапила не в той світ.
Ридикуль набундючився:
— Так я й думав. Казав, що не має так бути. Ця штука змушує людей вдавати із себе казна-що. Можна її спинити?
— Гадаю, ні. Вона несприйнятлива до магії.
— Так, справді. З музикою в нас не дуже. З будь-якою. Але ж мусить бути якийсь спосіб її спинити. Покажіть їй той свій ящик, Зрозуме.
— А... Так, ось.
Зрозум підняв кришку. Музика, що поширилася кімнатою, по-олив’яному відлунювала, але звучала цілком впізнавано.
— Ніби жук у сірниковій коробочці, еге ж? — сказав Ридикуль.
— Неможливо відтворювати таку музику за допомогою напнутого в коробці дроту, це протиприродно, — обурилася Сюзен.
Зрозум полегшено зітхнув:
— От і я так казав. Але це все одно стається. Музика того хоче.
Сюзен тупо дивилася на ящик.
Її обличчям розпливалась усмішка. Невесела.
— Вона виводить людей з рівноваги, — сказав Ридикуль. — А ще... От погляньте. Хлопчина якийсь приклеював до наших воріт, то я забрав, а йому наказав стриб-стриб коником звідти, і це, — тут він пихато оглянув пучки своїх пальців, — виявилася цілком слушна в тому випадку порада. Тут ідеться про якийсь фестиваль музики, що качає. Кажу вам, все це скінчиться тим, що з Підземельних Вимірів усіляка гидота полізе, зуб даю. У цих краях такі штуки не рідкість.
— Даруйте, — озвався Несамовитий Адріан підозріливо, — я б не хотів нікого з думки збити, однак: це перед нами Смерть чи ні? Я бачив зображення, і він взагалі на неї був не схожий.
— Ми провели обряд за першим розрядом, — запевнив Ридикуль, — і отаке прикликалось.
— Ага, от тільки татко мій оселедця промишляє, але в сіті його не самі оселедці потрапляють, — сказав Скац.
— Так, вона взагалі може самозванкою бути, — сказав Страшний Тез. — А Смерть ніби вищий на зріст і кістлявіший.
— Це просто якесь дівчисько за носа нас водить, — сказав Скац.
Сюзен невідривно на них дивилася.
— У неї навіть коси при собі нема, — зауважив Тез.
Сюзен зосередилася. Коса виникла в її руках, лезо синювато світилося й тоненько гуло, ніби хтось вів пальцем по вінцях кришталевого келиха.
Студенти виструнчилися.
— Але нам завжди здавалося, що настав час змін, — знайшовся Тез.
— Точно. Прийшов час дати дівчатам можливість випробувати себе у справжніх фахах, — сказав Скац.
— Ану не смійте до мене говорити зверхньо!
— Справді, — сказав Зрозум. — Немає жодних причин Смерті бути чоловічої статі. Жінка може цю роботу виконати майже так само добре, як і чоловік.
— У вас нічогенько виходить, — сказав Ридикуль Сюзен і підбадьорливо всміхнувся.
Вона розвернулася до Архіректора. «Я Смерть, — казала сама собі, — принаймні виконую його роль, а це просто якийсь товстий підстаркуватий дядько, який не має жодного права роздавати мені накази. Я спопелятиму його поглядом, і він невдовзі відчує напругу цієї ситуації уповні». Вона спробувала спопелити Ридикуля поглядом.
— Панночко, як ви поставитеся до пропозиції поснідати? — спитав Ридикуль.
У «Латаному барабані» переважно було завжди відчинено. Близько шостої ранку клієнтури зазвичай майже не було, але Гібіскус не зачинявся до останнього відвідувача.
А відвідувач у нього був — і пив багато. Вигляд у нього був дещо невиразний, і з усіх шпарин одягу сипався пісок.
А ще, наскільки Гібіскусові було видно, тут і там із відвідувача стирчали хапонійські стріли.
Бармен нахилився вперед:
— Даруйте, а ви тут вже бували?
— Я ТУТ ЧАСТО БУВАЮ, ТАК. МИНУЛОЇ СЕРЕДИ БУВАВ, ПРИМІРОМ.
— О! Пам’ятний був вечір, тоді бідолаху Вінса підрізали.
— ТАК.
— Коли вже назвався Вінсом Невразливим, то, вважайте, сам напросився.
— СПРАВДІ, ЦЕ ФАТАЛЬНА НЕТОЧНІСТЬ.
— Вартові казали, це було прикре самогубство.
Смерть кивнув. За анк-морпоркськими звичаями такі витівки, як-от прийти в «Латаний барабан» і назватися Вінсом Невразливим, і справді вважалися самогубством.
— У ЦЬОМУ НАПОЇ ЛИЧИНКИ.
Бармен придивився до кухля.
— Це не личинка, пане, а черв’ячок.
— О, ТОДІ ВСЕ ГАРАЗД, ТАК?
— Так задумано, пане. Це мексикаль у нас, в нього на батьківщині черв’ячка вкидають, щоби показати, який напій міцний.
— ЧИ ВІН ДОСИТЬ МІЦНИЙ, ЩОБИ ВТОПИТИ ЧЕРВ’ЯКА? Бармен почухав потилицю. Він ніколи про це аж так не замислювався.
— Ну, заведено в них так, — невизначено пробурмотів він.
Смерть узяв пляшку й підніс її до рівня, який зазвичай звуть рівнем очей. Черв’як самотньо озирався.
— І ЯК ВОНО?
— Ну, воно на смак...
— ЦЕ Я НЕ У ВАС СПИТАВ.
— Поснідати? — перепитала Сюзен. — Тобто, ПОСНІДАТИ?
— Уже майже час, — сказав Архіректор. — Давненько я не снідав із милими юними жіночками.
— Божечки, та ви тут всі як один не кращі за інших.
— Гаразд, «милих» викреслюємо, — сказав Ридикуль байдужим тоном. — Але горобці вже на деревах покашлюють, і сонце показалося з-за муру, і я чую запах їжі, а можливість попоїсти в товаристві Смерті не щодня випадає. Ви в шахи, бува, не граєте?
— Граю, і то дуже добре, — сказала досі обурена Сюзен.
— Так я й думав. Гаразд, хлопці. Можете повертатися до штрикання всесвіту своїми патичками, чо що там. Прошу сюди, моя панно.
— Я не можу вийти з кола!
— О, можете, якщо я запрошую. Це все питання етикету. Не знаю, чи вас у таку штуку посвячували.
Він узяв Сюзен за руку. Вона трохи повагалася, а тоді переступила крейдяну лінію. Відчула шкірою легке поколювання.
Студенти поспішно відступили.
— Ходіть уже, на все добре, — сказав їм Ридикуль. — Сюди, моя панно.
Сюзен ще ніколи не стикалася з шармом. А його Ридикулеві не бракувало, якщо вимірювати в підморгуваннях і блищанні очей.
Вони разом перетнули газон і зайшли до Великої зали.
Столи вже були накриті до сніданку, але за ними поки що нікого не було.
На столі зі стравами, ніби опеньки, юрмилися казанки й накриті кришками мідні тарелі. За ними терпляче вишикувалися доволі юні покоївки.
— Зазвичай у нас тут самообслуговування, — по-товариськи сказав Ридикуль, піднімаючи одну з кришок. — Офіціанти й таке інше — тільки зайва метушня... Вибачте, це якийсь жарт?
Він поштрикав виделкою те, що лежало під кришкою й покликав одну з дівчат.
— Ви котра, Моллі, Поллі чи Доллі?
— Моллі, ваша світлосте, — покоївка зробила тремтливий кніксен. — Щось не так?
— Не-так-так-так-а-так, — підспівували дві інші покоївки.
26
На жаль, воно римується з іншим словом, яким заведено в менш освічених колах звати неприємних стариганів, тому вжитку цього титулу уникають. —