— Влаштуймо концерт просто тут, — сказав Паді, влягаючись на солом’яний настил.
— Неймовірно! Здається, люди зійшлися туди звідусюди!
Паді тупо дивився в стелю, награючи кілька акордів.
— А те барбекю! — з ентузіазмом вів далі Асфальт. — Той соус!
— І мйсо, — сказав Толоз.
— І вугілля, — щасливо промурчав Бескид. Навколо рота в нього було коло чорної сажі.
— Але хтб пдумав, — сказав Толоз, — що можна таке пиво з цвітної капусти зварити.
— І піна добре стоїть, — сказав Бескид.
— Мені здавалося, що біда буде, доки ви не заграли, — сказав Асфальт, струшуючи жуків із іншого лежака. — Не уявляю, як вам вдалося їх змусити аж так танцювати.
— Так, — сказав Паді.
— І нам навіть не заплатили, — пробурмотів Толоз і повалився горілиць.
Невдовзі з його кутка почулося хропіння, що металево відлунювало всередині шолома.
Коли всі інші поснули, Паді поклав гітару на ліжко, тихо відчинив двері, навшпиньки спустився й вийшов у ніч.
Це була би чудова ніч, коли б у небі була повня. Чи хоча би серп. Але краще би повня. Але в небі був півмісяць, якого ніколи не зображують на романтичних чи таємничих полотнах, незважаючи на те, що саме ця фаза має найбільшу магічну силу.
Повітря пахло прокислим пивом, напівмертвою капустою, жаринами, що полишалися від барбеюо, і необлаштованою каналізацією.
Паді сперся на стіну Сетової стайні. Стіна трохи прогнулася під його вагою. Все було гаразд, коли він стояв на сцені чи, як от того вечора, на знятих із завіс і вкладених на чотири цеглини дверях сараю. Він відчув, як добіла розжарені образи мигтіли в його свідомості. Він почувався так, ніби зайнявся й палав, але при цьому — і це вкрай важливо — так, ніби він мусив зайнятися й палати. Він почувався живим.
А потім, коли все закінчувалося, він почувався мертвим.
Світ так само зберігав свій колір. Він розумів, що все має колір, але ніби крізь Бескидові димчасті окуляри. Звук досягав слуху ніби крізь повсть. Мабуть, і барбекю було смачне, тут він Толозові вірив на слово, але для нього, Паді, це було щось, що добре жувалося, та не більше.
У проході між будівель промайнула тінь... З іншого боку, він був найкращим. Він знав це, і причиною впевненості тут були не пиха чи зарозумілість, це був просто факт. Він відчував, як музика лине з нього до публіки...
— Отой, пане? — спитала тінь під стайнею, коли Паді проходив повз вулицею, освітленою місячним сяйвом.
— Так. Спершу його, а тоді в готелі при шинку інших двох. Навіть великого троля. У нього пляма позаду на шиї.
— Але не Нудля, пане?
— Чомусь його не замовили. Його й нема тут.
— Шкода. Я в нього колись м’ясний пиріг придбав.
— Це була би приємна пропозиція, але за Нудля нам не платили.
Наймані вбивці витягли з піхов ножі — леза їхні були чорненими, щоби бува не видали себе блиском.
— Я би за Нудля вам два пенси докинув, коли треба доплатити, пане.
— Це, звісно, спокусливо...
Старший убивця втиснувся в стіну, коли кроки Паді погучнішали.
Він міцно стиснув ніж, тримаючи його на рівні пояса. Ті, хто поняття зеленого не мали про те, як правильно битися на ножах, замахувалися згори, як на численних художніх ілюстраціях. Це аматорство, крім того, це просто неефективно. Фахівець завжди вдарятиме знизу — шлях до чоловічого серця пролягає через шлунок.
Він завів руку трохи назад і завмер...
Нізвідки перед його обличчям з’явилася клепсидра, що світилася блідо-синім світлом.
— ЛОРД РОБЕРТ СЕЛАЧИЙ? — спитав голос у його вухах. — ЦЕ ВАШЕ ЖИТТЯ.
Він придивився. Так, справді, на клепсидрі гравіювання з його іменем. Він бачив, як пісок тонкою цівкою висипається в минуле...
Він озирнувся, і одного погляду на постать, задрапійовану в чорну мантію, вистачило, щоби кинутися навтьоки.
Його учень уже вирвався на сто ярдів уперед і прискорювався.
— Перепрошую? Хто тут?
Сюзен сховала клепсидру під мантію й скинула капюшон.
З-за рогу вийшов Паді.
— Ти?
— Так, я, — сказала Сюзен.
Паді наблизився до неї на крок.
— Ти знову зникнеш, як минулого разу?
— Ні. Правду кажучи, я щойно твоє життя врятувала.
Паді окинув поглядом безлюдну темну вулицю.
— Від чого?
Сюзен нахилилася й підняла з землі чорнений ніж.
— Від цього, — підказала вона.
— Розумію, я вже питав, але хто ти така? Ти ж не моя хрещена-фея, правда?
— Мабуть, для цього я мала б бути дещо старшою, — сказала Сюзен і відступила. — Можливо, я навіть значно приємніша. Слухай, я не можу тобі нічого більше сказати. Ти навіть бачити мене не повинен. Мене не повинно тут бути. І тебе...
— Ти ж мені не казатимеш, що мушу більше не грати? — розлючено спитав Паді. — Бо я гратиму! Я музикант! Коли не гратиму, ким я буду? Це все одно, що померти! Розумієш? Музика — моє життя!
Він наблизився на кілька кроків.
— Нащо ти переслідуєш мене? Асфальт попереджав про таких дівчат, як ти!
— Що за нісенітниці ти верзеш про «таких дівчат, як я»?
Це трохи втихомирило Паді, але не остаточно.
— Вони переслідують акторів і музикантів через весь цей, ну, знаєш, гламур і таке інше...
— Гламур? Смердюча підвода й шинок, де все пахне капустою?
Паді нервово здійняв руки.
— Слухай, — сказав він, — у мене все добре. Я працюю, люди мене слухають... Мені не потрібна більше твоя допомога, ясно? Мені й без того є чим перейматися, тому в життя моє більше не лізь...
Було чути, як хтось біжить до них. Із темряви вибіг Асфальт, а за ним і решта гурту.
— Гітара верещала й плакала, з вами все добре? — спитав Асфальт.
— Краще в неї спитай, — пробурмотів Паді.
Усі троє дивилися просто на Сюзен.
— У кого «в неї»? — спитав Бескид.
— Вона просто перед вами.
Толоз помахав у повітрі кострубатою рукою, ледве не зачепивши Сюзен.
— Це, мабуть, та капуста на нього так подіяла, — сказав Бескид Асфальтові.
Сюзен тихо відступила у темряву.
— Вона ж просто перед вами! Але вже йде, хіба ви не бачите?
— Ага, ага, — сказав Толоз, беручи Паді під руку.
— Вона йде геть, і грець із нею, тому ходімо назад...
— Вона на коня сідає!
— Так, так, на великого чорного коня...
— Він білий, телепню!
Сліди копит на землі пожевріли якусь мить і згасли.
— І він зник!
Учасники «Гурту, що качає» дивилися в темряву.
— Ага, бачу, шо зник, — сказав Бескид. — Оце такий на вигляд кінь, якого нема, точно.
— Так, саме такий на вигляд кінь, який зник, — обережно сказав Асфальт.
— Ніхто з вас її не бачив? — спитав Паді, коли вони обережно вели його попід руки крізь передсвітанкову сірість.
— Я чув, що іноді музикантів — справжніх, дуже добрих музикантів — супроводжують напівголі дівчата, яких звуть музами, — сказав Толоз.
— Як Калейдоскопа, — додав Бескид.
— Ми їх звемо не музами, — всміхаючись сказав Асфальт. — Я ж розповідав, що як працював з Берті Баладником і Його відірваними Трубабурами, то весь час за ним натовпи дівчат вешталися...
— Просто дивовижно, з чого іноді виростають цілі легенди, якщо задуматися, — сказав Толоз. — Але ходімо вже, друже мій.
— Вона була там, — наполягав Паді. — Була.
— Калейдоскопа? — спитав Асфальт. — Бескиде, ти певен, що саме так її звати?
— Та в книжці колись читав. Калейдоскопа. Точно вам кажу. Чи типу того.
— Вона там була, — повторив Паді.
Крук мирно хропів на черепі, рахуючи уві сні мертвих овечок.
Смерть Щурів проліз крізь віконце над дверями, зістрибнув на величезну опливлу свічку, а з неї — на стіл, упавши на всі чотири кінцівки.
Крук розплющив одне око.
— О, це ти...
Раптом на його нозі зімкнулися пазурі, і Смерть Щурів стягнув його з черепа у нескінченний простір.