— Ага, ну але камінь, що котиться, мохом не обростає, — сказав Довбень.
— Ось тобі, старий, — сказав Паскуда, добряче уже відставши від товаришів.
— ДЯКУЮ, — сказав вдячний Смерть.
Паскуда побіг доганяти інших, які саме повернулися до обговорення леопардової глухоти.
— Де ти його лишив, Паскудо? — спитав Довбень.
— Ну, типу в спальні...
— А як убити леопарда? — спитав Кивун.
— О, а в мене ідея, — похмуро сказав Довбень. — Хай він насмерть вдавиться Паскудою.
Крук оглянув годинник у передпокої уважним оком фахівця, котрий знається на якісних муляжах.
Сюзен помітила, що годинник той був не замалим для приміщення — насправді він просто не вписувався у співвідношення просторових вимірів. Він здавався малим, але приблизно в тому ж сенсі, в якому щось дуже велике здається малим іздалеку, тобто в цьому випадку розум просто весь час нагадує очам, що вони помиляються. Але вони помилялися в розмірі годинника і зблизька. Годинник був із темного, почорнілого від віку дерева. У нього був маятник, який поволі хитався.
Стрілок не було.
— Вражає, — прокоментував побачене крук. — Ще й маятник у вигляді коси. Цікава деталь. Дуже готично. Дивлячись на цей годинник, і на думку не спаде...
— ПИСК!
— Добре, добре, іду, — крук підлетів до дверей із різьбленим одвірком. На ньому був орнамент із кісток і черепів. — Винятковий смак, — сказав крук.
— ПИСК. ПИСК.
— Ну, із сантехнікою будь-хто дасть раду, мені здається. — До речі, цікавий факт: ти знав, що вбиральні так називаються саме тому, що колись там вбиралися? Мало хто...
— ПИСК.
Смерть Щурів штовхнув великі двері, що вели до кухні. Двері скрипнули й розчахнулися, але й зі скрипом тим щось було не так.
У слухача виникало враження, ніби той скрип було додано кимось, хто підозрював, що такі двері мусили би поскрипувати.
Альберт стояв над кам’яною мийнею, мив посуд і дивився в нікуди.
— О, це ти, — сказав він, помітивши щура. — А це що таке?
— Я крук, — сказав крук нервово. — За збігом обставин, представник одного з найрозумніших пташиних видів. Багато хто вважає, що майни й пересмішники розумніші, та...
— ПИСК!
Крук набундючився.
— Я тут як перекладач, — пояснив він.
— Він знайшов його? — спитав Альберт.
Смерть Щурів якийсь час щось настирливо вилискував.
— Всюди шукав, але жодних ознак не виявив, — сказав крук.
— Значить, він не хоче, щоби його знайшли, — сказав Альберт. Він витер рештки жиру з тарілки, прикрашеної орнаментом з кісток і черепів. — Мені це не подобається.
— ПИСК.
— Щур каже, що це ще не найгірше, — сказав крук. — Щур каже, що ви мусите знати, що поробляла онука...
Щур пищав. Крук говорив. Тарілка впала в мийню й розбилася.
— Так і знав! — вигукнув Альберт. — Рятує! Та вона й гадки не має, що робить! Гаразд! Я візьму це у свої руки. Господар вважає, що можна отак з’їхати з виконання обов’язків. Але від Альберта не втечеш! Чекайте тут.
У Псевдополі вже висіли афіші. Новини поширюються швидко, особливо коли Нудль В.Д.В. платить за коней...
— Привіт, Псевдополю!
Довелося викликати міську варту. Варта організувала живий ланцюг для передавання води з річки. Асфальтові довелося озброїтися кийком і стерегти двері до гримерки Паді. Кийок був зі цвяхом.
Альберт несамовито зачісував волосся перед уламком дзеркала у своїй спальні. Волосся було білим. Чи принаймні колись давно воно було білим, а тепер — такого ж кольору, як пальці в хронічних курців.
— Це мій обов’язок, ось як, — бурмотів він. — Не знаю, що би він без мене робив. Може, він і пам’ятає майбутнє, але завжди все в нього шкереберть! О, хай собі ходить і переймається вічними істинами, але хто мусить розгрібати все це, коли воно вже сталося й сказалося... Такі прості люди, як я.
Він навіжено витріщався на своє відображення.
— Гаразд! — сказав він.
Під ліжком була стара взуттєва коробка. Альберт дуже, дуже обережно витягнув її й зняв кришку. У коробці було повно повсті. У повсті, ніби яйце рідкісного птаха, ховався життємір.
На ньому було гравіювання: «Альберто Маліч».
Пісок у клепсидрі завмер у падінні, ніби заморожений. У верхній чаші майже нічого не лишилося.
Тут час не минав.
Така була в них Домовленість. Він працював на Смерть, і час не минав — хіба тільки треба було ходити у Світ.
Біля клепсидри був клаптик паперу. Згори були цифри: 91. Нижче — ще вервечка цифр: 73... 68... 37... 19.
Дев’ятнадцять!
Як же тупо з його боку. Дозволяти отак годинам і хвилинам власного життя спливати в нікуди, і то останнім часом дедалі швидше. Це все ті справи з сантехнікою, от що. І закупи. Господар не ходить на закупи. Не складається з обслуговуванням. Звісно, він, Альберт, брав кілька днів відпустки, бо це ж так приємно, бачити сонце, хоч якесь сонце, і відчувати шкірою тепло й дощ. Господар старався створювати такі штуки, але вони йому не давалися. Та й овочі йому не давалися, ніколи не виходило в нього хороших овочів. Не було в них смаку вирощеної городини.
Дев’ятнадцять днів лишилося йому на світі. Але цього більш ніж досить. Альберт поклав клепсидру в кишеню, вдягнув плащ і покрокував сходами вниз.
— От ти, — звернувся він до Смерті Щурів, — ти можеш взяти його слід? Мусить він щось по собі лишати. Зосередься.
— ПИСК.
— Що він сказав?
— Каже, пригадує щось про пісок.
— Пісок, — повторив Альберт. — Гаразд, для початку вистачить. Обшукаємо все, де є пісок.
— ПИСК?
— Де б Господар не бував, лишатиме по собі незабутні враження.
Бескид прокинувся від ритмічного шурхоту. Постать Толоза рухалася у світанковому світлі з пензлем у руці.
— Ти шо робиш, гноме?
— Асфальта по фарбу послав, — сказав Толоз. — Ці кімнати просто принизливо занедбані.
Бескид сперся на лікті й роззирнувся довкола.
— А як отой колір зветься, шо ним двері пофарбовані?
— Річково-зелений.
— Гарно.
— Дякую.
— Фіранки теж нічогенькі.
Скрипнули й прочинилися двері. Асфальт зайшов із тацею в руках і ногою штовхнув двері. Ті грюкнули.
— О, даруйте.
— Нічого, я той слід зафарбую, — сказав Толоз.
Асфальт, тремтячи від захвату, поставив тацю.
— Хлопці, всі тільки про вас і говорять! А ще кажуть, що все одно їм був саме час будувати новий театр. Приніс вам яєшню з беконом, яєшню зі щурятиною, яєшню з коксом і... і... що там іще... А, так. Капітан міської варти просив передати, що коли побачить вас у місті після сходу сонця, то поховає вас живцем. Підвода на вас уже чекає біля чорного ходу. На ній якісь молоді жінки щось помадою понаписували. До речі, дуже симпатичні фіранки.
Усі троє дивилися на Паді.
— Він ще навіть не ворушився, — сказав Толоз. — Просто згаснув після виступу, мов та свічка.
— Але напередодні він скакав, ми ж бачили, — завважив Бескид.
Паді й далі тихенько хропів.
— Коли повернемося, треба нам собі гарненьку відпустку влаштувати, — сказав Толоз.
— Шо правда, то правда, — сказав Бескид. — Якшо вийдем із цього всього живими, закину торбу зі своїми каменями на спину й ітиму доти, доки не стріну когось, хто спитає, шо це в мене таке в торбині. Отам і зупинюсь. Асфальт визирнув у вікно.
— Ви не могли б їсти швидше? Там уже якісь люди в формі. З лопатами.
Пана Шпеня неприємно вразило почуте.
— Але ж ми вас найняли!
— Ми надаємо перевагу терміну «залучили», — сказав лорд Дауні, голова Гільдії найманців. Він дивився на пана Шпеня з виразом неприхованої зневаги. — Про те, на превеликий жаль, ми більше не можемо виконувати взяті на себе зобов’язання.
— Вони ж усього лише музиканти, — заперечив пан Шпень. — Невже їх так важко вбити?
— Мої люди воліють не надавати пояснень щодо виниклих складнощів. Звісно, ми в повному розмірі відшкодуємо виплачену нам суму.