— Але це не такий уже оригінальний винахід, — перебив його сержант. — Десятки раз так робили.
— Ага, — ніяково підтакнув капрал. — Вони, певно, теж про це згадали. А тоді... тоді... коли вони вже бігли до нас дюнами... коли уже були геть близько, і сміялися, й приказували про «той старий трюк»... хтось наказав «Стріляй!», і вони вистрелили.
— Мертві вистрілили?
— Я долучився до Легіону, щоб цеє, знаєте, коли оте з розумом... — почав пояснювати капрал.
— Забути? — підказав Альберт.
— Так точно, забути. І непогано мені це давалося. Але не зможу забути, як старий мій друг Малік Штовхань, весь обштирканий стрілами, давав ворогам прочухана. Якийсь час не зможу. Але спробую.
Альберт глянув на укріплення. Там нікого не було.
— Хтось дав їм наказ вишикуватись і помарширувати за ворота, — говорив далі капрал. — Я щойно виходив глянути — а там самі могили. Мабуть, одне для одного викопали...
— Скажіть, а хто отой «хтось», про якого ви весь час згадуєте?
Вояки перезирнулися.
— Ми ж щойно про це говорили, — сказав сержант.
— Ми намагалися пригадати. Він був у... ямі... коли все почалося...
— А високий він? — спитав Альберт.
— Мабуть, що високий, мабуть, — покивав капрал. — Голос у нього був точно, ніби з висоти, — сказав він розгублено, дивуючись зі слів, що зіскакували з його власного язика.
— А який він був на вигляд?
— Він такий був... з такими... і був на зріст... більш-менш як...
— Він на вигляд був... глибоким і гучним? — спитав Альберт.
Капрал радісно вишкірився:
— Це він, так.
— Рядовий... Рядовий... Красень... Щось імені не пригадаю...
— Пригадую, що коли він виходив за... — почав сержант і нервово заклацав пальцями, — оту штуку, що відчиняють і зачиняють. Дерев’яна така. Із засувом і на завісах. Точно. Брама. Саме так, брама. Коли він виходив за браму, то сказав... Що він сказав, капрале?
— Сказав «ДО НАЙМЕНШОЇ ДРІБНИЦІ», сер.
Альберт роззирнувся навколо.
— То він пішов?
— Хто?
— Чоловік, про якого ви щойно казали.
— О, так. А ви знаєте, хто це був, офенді? Просто він так... так добре говорив про бойовий дух...
— Бойовий дух мертвих? — поцікавився Альберт, якого іноді пробивало на жовч. — Я так розумію, він не повідомив, куди далі рушить?
— Хто далі рушить? — перепитав сержант.
— Забудьте, — сказав Альберт.
Він востаннє роззирнувся подвір’ям невеликого форту. Мабуть, для світу не так уже й важило, чи виживуть тамтешні солдати, чи посунеться пунктирна лінія кордону на мапі — й у який бік. Точно як коли Господар бавиться зі світом...
«Але ж іноді він намагається бути й людяним, — нагадав собі Альберт. — Але виходить у нього так неоковирно».
— Бувайте, сержанте, — сказав він і побрів назад у пустелю.
Легіонери спостерігали, як його постать зникає за дюною, а тоді взялися прибирати форт.
— Як гадаєте, хто це був?
— Де?
— Той, про кого щойно говорили.
— Я говорив?
— Тобто?
Альберт вийшов на гребінь дюни. Звідти було видно, як пунктир кордону підступно петляє серед пісків.
— ПИСК.
— От і я так само, — сказав Альберт.
Він витягнув із кишені вкрай замацаний носовичок, зав’язав по вузлику на кутках і накрив ним голову.
— Так, — промовив він, хоча й дещо невпевнено. — Здається, що ми якось нелогічно до цього підійшли.
— ПИСК.
— Я хочу сказати, що так ми за ним по всьому світі гасатимем.
— ПИСК.
— Тому, мабуть, треба все обміркувати.
— ПИСК.
— Отже... Коли б ти опинився на Диску й направду почувався тут трохи зайвим, але міг би потрапити будь-куди, буквально будь-куди — ти б куди подався?
— ПИСК?
— Куди завгодно. Але так, щоби твого імені там не пам’ятали.
Смерть Щурів оглянув нескінченну, безвиразну і, над усе, суху пустелю.
— ПИСК.
— Знаєш, ти, мабуть, маєш рацію.
Вона була на яблуні.
«Він зробив для мене гойдалку», — пригадала Сюзен.
Вона сіла й тупо дивилася на ту штуку.
Вигляд у гойдалки був доволі хитромудрий. Коли, винятково споглядаючи результат, спробувати відновити хід думок того, хто її робив, виходило щось таке: гойдалку треба вішати на найміцнішу гілку, а коли вже брати безпеку за найвищий пріоритет, то краще вішати на дві найміцніші гілки — себто по мотузці на кожну.
От тільки гілки ті були з різних боків дерева. Але відступати не можна. Така вже логіка — не відступати. Доводити справу до кінця — з кожним наступним, логічним кроком.
Отже, він просто... прибрав пару метрів посередині стовбура, щоби гойдалка могла — як їй і належить — гойдатися.
Дерево не загинуло. Воно навіть було цілком здоровим на вигляд.
Однак відсутність стовбура посередині призвела до появи нової проблеми. Її було вирішено за допомогою двох високих опор — ті підпирали гілки й стояли трохи ширше за точки кріплення мотузок. Це дозволило втримувати верхню частину дерева на потрібній висоті від землі.
Сюзен пригадала, як сміялася з цього — навіть тоді, у дитинстві. А він стояв і не міг второпати, що ж тут такого.
Тепер вона бачила, що до чого. Все стало по своїх місцях.
Смерть так влаштований. Він ніколи достоту не розумів сухі того, що робить. Він щось робив — і виходило казна-що. Приміром, її мати: раптом він зрозумів, що в його домі живе доросла жінка, і він не уявляє, що робити з нею далі. Отже, він спробував виправити ситуацію — і схибив ще дужче. Запросив сюди її батька. Смерть взяв собі учня! А коли й далі все йшло шкереберть — а ніяк інакше воно піти й не могло, — Смерть знов спробував якось це виправити.
Перевернув клепсидру.
А далі — проста математика. І Обов’язок.
— Привіт... трясця, Толозе, де ми?.. Сто Лат! Ура!
Людей було навіть більше. Афіші висіли вже якийсь час, і чутки з Анк-Морпорка встигли дістатися міста. А ще учасники гурту помітили, що чимало людей приїхало за ними із Псевдополя.
У короткій паузі між піснями, десь приблизно перед тим, як люди почали стрибати по столах, Бескид нахилився до Толоза й сказав:
— Оту тролиню в першім ряді бачиш? Оту, шо їй Асфальт по пальцях скаче.
— Ти про ту, що на купу гною скидається?
— Вона і в Псевдополі була! — радісно сказав Бескид. — Весь час на мене дивиться!
— Покажи характер, друже, — відповів Толоз, видуваючи слину з сурми. — Як кремінь до кресала, еге ж?
— Гадаєш, вона з тих хванаток, шо про них нам Асфальт казав?
— Мабуть.
До Сто Лата дійшли й інші чутки. Світанок вони зустріли у наново пофарбованій готельній кімнаті, ознайомилися з наказом Королеви Келі «під страхом мученицької смерті полишити місто за годину» і швиденько вирушили в дорогу.
Паді лежав у возі, що торохкотів дорогою на Квірм.
Вона не прийшла. Він два вечори вдивлявся в натовп, і її не було.
Він навіть підхопився серед ночі й вийшов бродити безлюдними вулицями — раптом вона його шукала. Тепер він сумнівався в її існуванні. Якщо чесно, він тільки наполовину був упевнений в існуванні тієї дівчини — але не тоді, коли виходив на сцену.
Одним вухом Паді слухав, про що говорили його товариші.
— Асфальте!
— Так, пане Толоз?
— Ми з Бескидом помітили, що у тебе при собі завжди шкіряний мішок. Чи не так, Асфальте?
— Так, пане Толоз.
— А сьогодні зранку той мішок був навіть важчий на вигляд.
— Так, пане Толоз.
— У тебе там гроші, правда?
— Так, пане Толоз.
— Скільки?
— Цеє... Пан Нудль казав, щоби я вам голови грішми не забивав, — сказав Асфальт.
— Це нас не обтяжить, — сказав Бескид.
— Саме так, — додав Толоз, — позабивай нам голови.
— Цеє... — Асфальт облизав губи. Бескид якось дуже уважно на нього дивився. — Близько двох тисяч доларів, пане Толоз.